Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

А-кіара навіть не встигає нічого зробити. Адже вона атакувала, а не захищалася. А тепер її буквально змітає, як паперову фігурку, поламаною лялькою відкидаючи на добрий десяток метрів. Мої захисниці пригинаються на тремтячих ногах, явно ледве утримуючи свій купол, по якому тепер танцюють блакитні сполохи. Решту амазонок розкидає, як кеглі, хоч вони й намагаються захищатися та закриватися.

Я ж падаю на карачки, хрипко дихаючи. Ледь не скавчу від пекельного головного болю. Здається, ніби мозок зараз вибухне. Втираю тильною стороною долоні кров з обличчя. Добре ця сука Венона по мені проїхалася. Так погано мені навіть після уроків Кайтана не було.

Арід з'являється з хмари пилу, як осяяний ангел каратель. Крокуючи стрімко, впевнено та невідворотно. Якби я не була настільки вичавлена фізично і морально, напевно б не втрималася від захопленого зітхання. А так тільки й можу що поступово завалюватися на землю і дивитися, як він владно обводить усіх грізним поглядом, стискаючи зло губи й палаючи темрявою своїх моторошних очей, а всі навколо схиляють перед ним смиренно голови, визнаючи за найсильнішого хижака. Якого самі ж притягли до свого поселення.

А потім Арід помічає на землі мене. Його погляд миттєво стає ще страшнішим, а повітря навколо згущується і буквально наливається пульсівною концентрованою темрявою, через що купол Генти миттєво розлітається з електричним тріском, а вона сама знесилено падає на коліна, смиренно опускаючи голову, як і обидві її помічниці. Але розлючений куард навіть не дивиться на них, стрімко прямуючи до мене.

− Аріде, − шепочу я, посміхаючись закривавленими губами, коли він опускається поруч зі мною на коліна, з тривогою вдивляючись у моє обличчя і простягаючи наді мною осяяні руки. − Ти прокинувся…

− Зараз, маленька, зараз я тобі допоможу. Подивися на мене, крихітко, я чомусь дуже погано відчуваю твою енергію. Мені треба зрозуміти, що з тобою, – бурмоче він стурбовано, хмурячись і граючи жовнами на чітких вилицях. Такий красивий…

Мені хочеться все йому розповісти, і про те, як його в мене вкрали, і про Ааму, і що це вона мою енергію сховала, і про те, що не треба тут усіх мочити, а лише а-кіару. Мені хочеться торкнутися його, відчути, але організм, що вичерпав уже усі сили, просто відмовляється виконувати команди такого ж стомленого мозку, і я, блаженно моргаючи, просто дивлюся в страшні, але вже такі дорогі серцю очі мого куарда, дозволяючи йому дивитися самому і зцілювати мене своєю енергією.

Крізь пелену багряного болю, що обволікає мій розум, до мене долітає тихий обережний голос − здається, Генти, яка пояснює, йому, що я дозволила одній з їхніх одноплемінниць сховати свою енергію, щоб прийти сюди за ним − а потім мої повіки все ж таки втомлено опускаються, а моя свідомість остаточно тьмяніє. Арід поруч, отже, все нарешті буде в порядку.

А приходжу я в себе раптово, як від поштовху, і відразу ж різко сідаю, злякано озираючись на всі боки. Перед очима все пливе, а іскри, що летять від вогнища, яке горить поруч, здається і зовсім починають кружляти навколо мене хороводом. Чи це зірки кружляють на нічному небосхилі? І гілки дерев, з тихим шелестом від вітру…

Де я?

І ніби у відповідь на мої думки, краєм ока я вловлюю якийсь рух праворуч. Злякано видихнувши, різко повертаюся, майже відразу ж пожалкувавши про це, бо голова вибухає новим нападом болю, а перед очима все темніє.

− Ну що ж ти, крихітко? Навіщо так сіпаєшся? – поруч опускається на коліна хтось великий, дуже знайомий, рідний, а наступної миті я опиняюся на руках у того, кого так завзято намагалася врятувати… Врятувати? Так, стоп.

– Аріде? – замість того, щоб притиснутись до нього, як мені хочеться, я трохи відсторонююсь, щоб заглянути в його обличчя. − З тобою все гаразд?

Він вдивляється в мої очі так само уважно, як і я в його, явно намагаючись зчитати мій стан. Смикає куточком губ у лагідній усмішці, а потім схиляється і цілує мене. Так ніжно, дбайливо… вдячно.

− Зі мною все гаразд, крихітко. І я хотів би бути цілком впевненим, що з тобою теж, але досі можу зчитувати твій стан тільки тоді, коли ти це дозволяєш, дивлячись мені в очі, – з досадою заявляє куард, притискаючи до себе так сильно, ніби побоюється, що мене зараз видиратимуть із його рук.

– Це Ааму зробила, – розгублено бурмочу я, поступово відновлюючи у пам'яті все, що з нами трапилося.

Знову озираюсь навколо. Відкрите небо над головою. Якийсь гай. Поруч, здається, чути плескіт води. І навіть натяку ніякого немає на амазонок та їхнє поселення, крім хіба що червоної сукні на мені.

– А де ми? Що сталося після того, як я знепритомніла? Що з Ааму?

– Я, як і раніше, не знаю, хто така ця Ааму. Припускаю тільки, що це та дівчина, яка провела тебе в поселення, − схиливши голову набік, вимовляє Арід. Заривається пальцями в моє розпатлане волосся, ніжно масажуючи голову і забираючи залишки болю. − Зі мною говорила лише жінка, на ім'я Гента. Вона пояснила мені, що їх... а-кіара, відчувши моє втручання в енергетичні потоки простору під час бурі, наказала найкращим мисливицям за будь-яку ціну привести мене в поселення, оскільки в них дуже мало чоловіків, і плем'я вимирає.

− Ага, тебе вкрали на розмноження, − не стримавшись, хмикаю я.

− Дражнишся, Васю? − застережливо цікавиться в мене куард.

− А як тут не дражнитися? – зовсім вже відверто хихочу у відповідь. – Тебе порахували дуже смачним та плодовитим. Прямо... як фуенту.

− Фуенту, кажеш? − тягне Арід вкрадливо, і цього разу від його інтонацій навіть мурашки по шкірі біжать. − Здається, мені терміново треба показати тобі, хто тут чия фуента.

− Ой-ой, боюся-боюся, − пирхаю, ховаючи обличчя в нього на шиї. − Ось і рятуй тебе після цього.

Він завмирає на мить. І я буквально відчуваю, як кам'яніють його м'язи.

− Я досі не можу повірити, що ти наважилася на це. Ризикуючи своїм життям... − Він замовкає, і мені навіть скрегіт зубів чується. − Ніколи так більше не роби, Васю.