Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

– Якщо тобі потрібно ще, то не перестану, – зітхаю, змиряючись з роллю енергодонора. − А ти можеш не ховати свою енергію від Аріда? Хоча б зараз. Я хочу переконатися, що з тобою все гаразд після спілкування з Веноною.

− Можу, − хмуриться дівчисько. − А ти обіцяєш, що твій Арід мені нічого не зробить?

− Вибач, але давати обіцянки за когось іншого я вважаю нерозсудливим. Він мені не належить. Так що всі переговори веди з Арідом сама, − пирхаю я і повертаю голову до куарда, що вже відверто потішається, слухаючи нас. − От дивись, він зовсім не страшний.

Тут я, звісно, ​​перегнула. Про що мені відразу й повідомляють:

− Ага, я бачила, що цей нестрашний з а-кіарою зробив, − округляє очі руда.

– Якщо я такий страшний, то чому ж ти за нами пішла? − хмикає Арід, з цікавістю розглядаючи дівчинку.

− Мені не можна було залишатися. Те, що я самовільно привела когось чужого до поселення… це злочин за нашими законами. А-Кіара мертва. Мені не пробачать і не забудуть, – тихо зізнається Ааму. − Я все одно вирішила йти. Тому й допомогла тобі. Якщо ви не візьмете мене… я піду сама кудись. − Вона заплющується, ховаючи свою беззахисність. – Але я хотіла б з вами. Будь ласка.

Арід так довго мовчить, що якби я вже не знала про його згоду, зараз, мабуть, подумала б, що він хоче відмовити. Дівчинка ж зовсім не витримує невідомості, розплющивши блискучі від непролитих сліз очі й дивлячись на нього з відвертим благанням.

− Добре, Ааму, − нарешті вимовляє Арід. − Я згоден взяти тебе з нами. І надам тобі свою опіку в Занагарі. Але ти знімеш енергетичні екрани і з себе, і з Васі. А вранці вирішимо, чи їх треба повертати.