Коли вибір лише один - Єва Басіста

Я дивилася на свого нареченого та не могла підібрати слів. Також абсолютно не знала, що робити. Хлопець стояв наче нічого не скоїлося.

- Що з тобою? - перелякано запитала я.

- Все добре.

- Ти знущаєшся? Ти бачив, що з твоїм оком?

- Видів, - махнув він головою. - Нічого страшного. Тіло має здатність до регенерування.

- Це я знаю, але ти не хочеш мені пояснити, що трапилося?

- Це дуже ідіотська історія. Навіть соромно розповідати, що сталося.

Соромно йому! Владислав взагалі з головою не дружить! Йому ледве око не вибили!

- Розповідай, я тебе уважно слухаю.

- Ну гаразд, - буркнув він. - Тоді пройдімося до кімнати, бо мені хочеться сісти.

- Добре.

Ми пройшли до вітальні, де я сіла на диван, а Владислав розмістився навпроти мене. Він мав поганий настрій.

- Ну, - почав говорити хлопець. - Я прийшов на роботу. Ми свій робочий день зазвичай починаємо з чаю чи кави, але якось так виявилося, що у нас не було цукру, тому вирішив швиденько за ним піти. Проте коли я виходив із магазину, то до мене став чіплятися безхатько.

- І що він хотів? - перебила я його.

- Запитав чи є сигарети, а потім став просити вогню. Звісно у мене нема ні першого, а ні другого. Проте той довбень вперто не розумів цього. А потім так вийшло, що у хід пішли кулаки.

Я жахнулася. Навіть у голові не вкладалося. Невже таке може трапитися посеред білого дня?

- І що далі було?

- Ну він поставив мені синець, а я йому.

- І ви так просто розійшлися? Ніхто навіть не викликав поліцію? Та не став вас рознімати в різні сторони.

- Не знаю, наче ніхто, - стиснув він плечима.

- Ну просто жах. А якби він тебе сильно побив? Та взагалі... Завтра у нас весілля! Як ти будеш із таким синім подарунком під оком?

Владислав не встиг відповісти мені на запитання, бо саме цієї миті хтось подзвонив у двері. Я знала, хто це може бути та не помилилася. На порозі квартири стояла Лідія Василівна та мої батьки. Щодо першої, то варто сказати, що вона перефарбувалася у білявий колір, який взагалі не йшов їй, бо замість обіцяного платинового блонду, отримала жовтявий відтінок. Але яка різниця зараз. У вітальні сидить більша біда.

- Зоє, що сталося? - помітила на моєму обличчі сум моя мама.

- Владику! - лунав голос Лідії Василівни з кімнати. - Хто тебе побив! Що це має бути! Треба викликати швидку!

- Нікого не треба викликати, - одразу відказав він. - Все добре.

- Знатна сливка, - іронічно пробелькотів мій батько. - Хто тебе так?

- Безхатько, - відказала я замість Влада.

- Серйозно? - ледве стримував він посмішку.

- Треба негайно до лікарні, - далі своє почала говорити Лілія Василівна.

- Та не треба йому лікарні, - відказала мама. - Це простий синець. Звісно завтра він стане помітніший.

- А завтра весілля! Що його робити! Яка біда! Невже хтось зурочив! Бідний мій Владюсік! - бідкалася мама мого майбутнього чоловіка. Такою поведінкою вона всіх дратувала.

- Мамо, досить! - гримнув Влад. - Я не вмираю. Завтра замажу  косметикою та все.

- Нащо замазувати? Шрами та синці навпаки прикрашають чоловіків, - проказав мій батько та одразу зловив від матері злий погляд, який його злякав.

Що було далі? Наші батьки замість нас поїхали до ресторану, а ми залишилися вдома. Владислав ліг спати. Я зі свого боку сиділа на кухні. Настрій шепотів, що треба випити щось спиртне, але у холодильнику знайшла тільки сидр.

Я налила солом'яну рідину до чашки. Вона смакувала жахливо, але попри це пила цю кошмарну рідину, яка через п'ять хвилин значно покращила мені настрій.

Однак ситуація, що сталася сьогодні з Владиславом не давала мені спокою. Я не вірила, що якийсь безхатько затіяв бійку. Владислав мав вчинити розумніше. Уникнути махання руками.

- Що ти там? - прийшло мені повідомлення від Вікторії, яка витягнула мене з лихих думок.

- Бухаю, - відписала я.

- Що сталося? Посварилася з Владом?

- Ні, він із безхатьком побився. Має синець під очима катастрофічний, який з кожною годиною все чіткіше проявляється.

- Пісець...

- Ага.

- Ну ти не сумуй. Все пройде ок. гості будуть дивитися на наречену, а не на чувака біля тебе. Весілля це чисто жіноче свято

- Хах, - засміялася я. - Надіюся, що так буде.

- Це я тобі обіцяю, - швидко прийшла від неї така відповідь.

- А ти як там? Як твоя операція "Іван".

- На стадії виконання.

- Надіюсь, що все у тебе вийде.

- Вийде. Ти мені головне не впадай в істерику. Завтра все буде чудово.