Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

І знову ця неймовірна дитина змушує мене приголомшено замовкнути, обмірковуючи її слова. Можна звичайно прямо зараз наобіцяти їй золоті гори та все, що вона забажає, в обмін на її допомогу. Але, по-перше – я не можу так вчинити з дівчиськом, а по-друге – вона запросто може відчути фальш у таких необачних обіцянках. Тут треба діяти більш виважено.

− Ааму, я б з радістю тебе відвела до Занагара, − починаю обережно, пильно спостерігаючи за рудою і дуже симпатичною дикункою. – Але проблема у тому, що я сама не знаю туди дороги. Моїм провідником був мій супутник. Саме він знає дорогу та може відвести туди.

У міру моїх пояснень Ааму спочатку прикро підтискає губи, а потім задумливо примружується. Розумовий процес триває кілька секунд, за які вона явно зважує всі «за» і «проти», поки нарешті не знаходить нове рішення:

− А якщо я допоможу тобі забрати твого чоловіка з поселення, ти візьмеш мене з собою?

− Якщо ти допоможеш мені визволити Аріда, зможеш звернутися до нього з цим проханням, і я теж попрошу його взяти тебе з нами. Але не можу обіцяти, що він погодиться, – підтримуючи її торги, вношу необхідні уточнення.

Знаю вже, як куарди ретельно ставляться до обіцянок, які теж є енергією і так далі. Зараз наобіцяю, а потім мене Арід по голівці не погладить.

І от тепер уже мала зависає, здивовано витріщаючись на мене.

− Твій чоловік тебе не слухається? − з конкретним таким несхваленням мружиться вона.

Арід і слухається? Хотіла б я на це подивитись. Доведеться руйнувати матріархальні шаблони маленької дикунки, але так, щоб зацікавити її ще більше. Здається, дехто не позбавлений честолюбного бажання бути кращим у всьому. От на цьому й спробую зіграти

– А ось це саме те, з чим тобі доведеться зіткнутися в Занагарі, – змовницьки звужую я очі у відповідь. – Чоловіки там не просто гарні, великі та сильні. Вони сильніші за жінок. І самі за себе вирішують. Тож ти подумай, чи потрібний тобі такий пов'язаний.

− Сильніші за жінок? – ошелешено видихає Ааму.

– Ага. Набагато. І чим сильніший загарець, тим складніше йому знайти собі таку жінку, яка змогла б прийняти його енергію і бути йому пов'язаною.

Я буквально бачу, як спалахують очі дівчинки справжнісіньким азартом.

− Я зможу! − заявляє з абсолютною впевненістю та категоричністю. І схоплюється на ноги. – Ти вже можеш рухатись. Пішли.

– Куди? – розгубившись від такого натиску, обережно уточнюю у сповненої ентузіазмом Ааму.

– У поселення. Заберемо твого чоловіка, – чую нетерплячу відповідь, і дівчисько виходить із печери, уважно оглядаючись навколо, прислухаючись і, здається, навіть принюхуючись.

Загалом, доводиться мені справді підійматися на все ще мляві й тремтячі ноги, брати нашу з Арідом сумку і рухатися слідом за своєю несподіваною союзницею в справі порятунку мого куарда.

До того моменту, коли я вибираюся з укриття печери, вона вже зосереджено чимчикує в одному їй відомому напрямку, виляючи між стопленими й мерехтливими на сонці валунами. Благо, хоч іде не дуже швидко, і я, доклавши деяких зусиль, ще й ганебно захекавшись, все-таки примудряюся її наздогнати.

Варто мені порівнятися з Ааму, і на мене звертається її задумливий похмурий погляд.

− Сховай свою енергію. Вартові тебе засічуть за милю, – велить повчально.

− Вибач, але чого не вмію, того не вмію, − знизую плечима.

− Що, справді? − зупиняється Ааму і розвертається до мене. Закушує губу, знову про щось зосереджено розмірковуючи. − Я можу спробувати тебе закрити. Але не впевнена, що зможу. У мене нікого немає, на кому я могла б тренуватися.

– А ви вмієте так робити? – здіймаю я здивовано брови.

– Так. Цього всі дівчатка з дитинства навчаються на своїй сім'ї, – похмуро буркає моя союзниця. І її слова наштовхують мене на не дуже приємні висновки. Якщо вона не мала, на кому тренуватися, то це означає…

− Ааму, я забула спитати, а тебе сім'я хіба відпустить з нами в Занагар? – цікавлюся тихо, уважно дивлячись на дівчинку.

− У мене немає сім'ї. Я сама по собі, – гордо задирає вона підборіддя, але та тужлива самотність, що майорить у бурштинових очах, надто красномовно каже, що зовсім не хороше їй бути самою.

Тепер ще зрозуміліше її прагнення щоб там що отримати свого власного пов'язаного. І сім'ю.

− То що, ти згодна? – нетерпляче відриває мене Ааму від роздумів про неї саму.

− На що? − уточнюю розгублено, не відразу зрозумівши про що мова.

− Дозволити мені втрутитися у твою енергію, щоб закрити, − як маленькій дитині пояснює малявка, важко зітхаючи.

Якось це не дуже звучить. Не подобаються мені всі ці куардівські втручання, але хіба я маю вибір? Без Аріда мені звідси не вибратись. А Аріда не врятувати, якщо мене засічуть ці охочі до чоловіків амазонки. Доведеться погоджуватися.

– Так. Якщо ти обіцяєш не шкодити мені, – вимовляю, твердо дивлячись своїй юній союзниці у вічі.

− Обіцяю, − зі щирим обуренням буркає вона. – Нащо мені тобі шкодити? Ти мені потрібна жива. Тільки… це… нам доведеться…

Дівча раптом червоніє, заминаючись і відводячи очі.

Доведеться що? Я вже серйозно побоюватися починаю, так це звучить двозначно.

– Що, Ааму? – примружившись, кваплю її закінчити фразу.

− Доторкнутися один до одного, − випалює руда і червона. − Обійнятися.

− Ем, це що так страшно? Тобі неприємні дотики, чи обійми? − от вміє ця мала ставити мене в глухий кут.

– Ні. Не знаю. Я не пам'ятаю! − гаркає збентежено малявка аборигениста.

Мені багато чого хочеться сказати їй у відповідь. Але найбільше хочеться просто пожаліти самотню дитину, от тільки сумніваюся, що вона прийме мою, або ще чиюсь жалість. Тому я просто з запрошенням відкриваю свої обійми, показуючи свою згоду на той ступінь близькості двох живих істот, який її так збентежив.

Ааму здивовано розплющує очі й пару секунд просто витріщається на мене, ніби не вірить у те, що я дійсно готова з нею обнятися, а потім повільно, обережно і підозріло наближається, наче дике звірятко. Простягає руки, щоб обхопити мене, й несміливо притискається, здригаючись, коли я обіймаю її у відповідь.