Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Тож… треба рвати це все, поки не пізно і ще можна розплутатися. А то закохаюсь і буде боляче… Хоча… здається, це я вже пізно схаменулась.

За цими роздумами я навіть не помічаю, як летить час, і позаду залишається і ця подоба ущелини й ще одна анфілада пов'язаних між собою хитромудрими ходами печер. І коли Ааму раптово застигає біля стіни поряд з виходом з чергової печери й, повернувшись до мене, підносить палець до губ, наказуючи не шуміти, а потім показує рукою кудись за межі нашого укриття, до мене не одразу доходить, що ми, виявляється, вже прийшли.

Акуратно ступаючи, я підходжу до неї й визираю назовні, дуже намагаючись сама не показуватися. І відчуваю, як завмирає щось усередині від естетичного захоплення.

А ці амазонки знають, де влаштовувати поселення. Перед нами розкинулася мальовнича затишна долина, що з усіх боків оточена скелями. І погляд буквально прикипає до водоспаду і невеликого озера, що мерехтить у світлі сонця, яке вже хилиться до горизонту. У воді відбивається небо, що грає всіма відтінками червоного, розведеного синіми відблисками. А довкола озера, власне, і розкинулося саме поселення.

Невеликі будиночки з червоного каменю, оточені вже знайомими мені деревами зі сріблястим листям, криті білими дахами, виглядають звідси дуже мило і красиво, особливо, якщо не знати, що там живуть дуже войовничі особи, готові вкрасти будь-якого куарда, який опинився поблизу, навіть якщо він чужий.

− Твого чоловіка, швидше за все тримають он у тому будинку, − показує мені Ааму на будову, що стоїть на окрайку.

– Чому? Звідки ти знаєш? − пошепки цікавлюся я в неї, роздивляючись цю саму будову.

– Там усередині є достатньо міцна клітка. І вартові стоять біля входу, – пояснює мені руда.

Придивившись, я справді помічаю в тіні одного з дерев дві постаті в червоному, застиглі біля дверей.

− І як його звідти можна визволити? − хмурюся я, намагаючись прикинути, скільки в поселенні живе тих, хто спробує чинити мені перешкоди у добрій справі порятунку Аріда з неволі.