Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

– Не треба… – починаю, уявивши, як сидітиму тут, не маючи можливості ні вийти, ні подивитися, що навколо робиться, але не встигаю й слова додати, бо мій супутник раптом просто падає на землю.

− Арід! − скрикую, кидаючись до нього, перш ніж встигаю збагнути, що роблю.

І майже не помічаю ледь відчутний укол у шию. Розумію, що щось не так, коли просто валюсь обличчям вниз поряд з куардом, майже втративши можливість контролювати та відчувати своє обм’якле тіло. Моїх сил вистачає лише на те, щоб трохи повернути голову.

Перед очима все пливе, свідомість невблаганно тьмяніє, але я встигаю помітити кілька розмитих силуетів у червоному, що крадуться до нас. Напевно, це глюк, але вони здаються мені жіночими.

Добридень, мої любі читачі. Щиро дякую вам за вашу неймовірну підтримку цієї історії. Вона невимовно надихає працювати для вас більше і швидше. Наших героїв попереду чекають нові неймовірні пригоди. Вже завтра ми дізнаємося, що ж то за силуети побачила Вася. 

А поки що я запрошую вас у свою новинку, яка сьогодні стартувала на сайті. Історія зветься "Я вкраду твоє серце" і між героями все буде дуже гаряче;))

Аннотація: 

Я завжди вважала принца Азіма Босварі своїм особистим ворогом. Що й не дивно, адже за кілька років знайомства жодна наша зустріч з цим зарозумілим, зверхнім снобом не обходилася без обміну отруйними шпильками. Але от чого я точно не очікувала, то це того, що сам він весь цей час бачив у мені свою майбутню дружину.
Визнаю, моя відмова дійсно була надто різкою і, мабуть, негарною. Принцесі королівського дому Сейнар не личить так поводитися. Але хіба це привід мене викрадати?