Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Крізь каламутну завісу, що затягла мою свідомість, я виразно відчуваю, як щось гостре штрикається мені в бік, дратуючи до зубовного скреготу. Шкода тільки, що зубами скреготати я зараз не в змозі.

Штрикання повторюється. На цей раз між ребер, і з мого горла виривається стогін, більше схожий на шипіння. Боляче ж!

Поруч чується виразний переляканий видих і якийсь шурхіт. А потім тиша.

Що взагалі відбувається? І чому мені так паскудно? Я навіть поворухнутися не можу. Навіть очі розплющити.

Щоправда, через кілька хвилин, які здаються мені цілою вічністю, у відповідь на новий несподіваний звук десь ліворуч і збоку, мої повіки все-таки розліплюються, дозволяючи побачити оповиті багряним серпанком обриси червоних скель на тлі яскраво-блакитного неба і криву арку входу в нашу з Арідом печеру... стоп... печеру

Арід! Його нема. Що з ним?!

І ніби у відповідь на мої думки щось знову встромляється мені в лівий бік. Просто чудово! З урахуванням того, що моя голова повернута в бік правий і побачити, що там ліворуч, я ніяк не можу.

− Хто... тут? − Якого біса у мене так язик заплітається? Хоча добре вже, що хоч якось ворушиться.

− Я. А ти хто? – доноситься до мене зовсім несподівана відповідь, вимовлена ​​зовсім несподіваним, тобто незнайомим, голосом. Ущипніть мене, але, здається, дитячим. Або дівчачим. 

Замість щипка, мені дістається нове штрикання між ребер.

– Гей! Припини! − шиплю я обурено, здригаючись і нарешті примудряючись смикнути руками.

– А ти вже відчуваєш? − зацікавлено запитує моя невидима співрозмовниця.

– А що не маю? − уточнюю, намагаючись закріпити успіх. Мені б підтягнути долоні до грудей, щоб трішки відштовхнутися від підлоги й допомогти собі підвести голову.

− Не знаю. Ти дивна. Не куарда, – повідомляє мені, судячи з усього, хтось із тих самих аборигенів, на яких ми побоювалися нарватися.

У голові спливає невиразний образ червоних силуетів, що підкрадалися до нас. І Аріда, що лежав на підлозі печери...

Та як вони взагалі примудрилися його завалити? Як змогли підібратися так близько, що він не помітив? А якщо змогли, то чого від них таких чекати тепер?

− Чим ви мене відключили? Де мій супутник? − намагаюся я розвідати хоч щось, поки тіло, хоч і повільно, але поступово відновлює чутливість.

– «Відключили»? − здивовано перепитує голос зліва.

– Ну звалили, тобто… змусили знепритомніти… підстрелили… О, ви нас підстрелили? − Тепер я вже згадую, як щось кольнуло в шию, і от вона в мене зараз, якщо розібратися, особливо сильно болить.

− Я не стріляла, − зітхає моя співрозмовниця. Зі щирим якимось жалем і навіть образою. – Мене у мисливиці не беруть.

− Чого так? Погано стріляєш? − виривається в мене мимоволі, і в ту ж мить я відчуваю, як у бік знову щось боляче встромляється.

Ауч. Ну дістануся я тебе, поганка мала.

А те, що зі мною говорить максимум підліток, я вже навіть не сумніваюся.

– Я добре стріляю. Найкраще в поселенні, – гордо заявляє це місцеве юне обдарування. І замовкає, ображено сопучи. Ну точно дитина.

− А можу я подивитися на найвлучнішу стрільчиню цих місць? – питаю, напустивши в голос якнайбільше захоплення та поваги. Якщо вона дійсно стріляє краще за тих, що завалили нас з Арідом, тут точно є чим захопитися.

У відповідь моя співрозмовниця замовкає, сподіваюся, розмірковуючи над моїм проханням. А мені залишається тільки чекати й прислухатися до найменшого шурхотіння навколо. От дивна річ, я абсолютно не відчуваю її емоцій та енергії, ніби й немає нікого поруч. Може вони вміють маскуватися? Може, навіть настільки добре, що саме з цієї причини Арід не помітив їхнього наближення? Він же припускав, що таке можливе.

Дівча мовчить так довго, що я вже починаю думати, що вона мені привиділася і тут нікого немає насправді. Але ось ліворуч лунає ледь чутний шурхіт, потім обережні кроки й незабаром у поле мого зору потрапляє пара смаглявих босих ніг вкритих подряпинами, саднами та червоним пилом.

Хочеться підняти голову і розглянути більше, але по тому, як обережно вона ступає, майже крадучись, немов от-от відскочить і чкурне геть, я розумію, що моя співрозмовниця мене боїться насправді. Навіть таку безпорадну. І навряд чи тому, що я така вже страшна. Швидше за все, причина в тому, що я не куарда, а отже, невідома загроза.

Тож краще не лякати й не провокувати. У дівчинки цілком може бути зброя. Зрештою, вона може мені просто голову каменем проламати, якщо забажає, я їй зараз не суперниця. А може й просто втекти, що теж небажано. Хто тоді мені пояснить, що трапилося і куди подівся Арід? А те, що його поряд немає, я відчуваю абсолютно точно. Дуже порожньо мені. Я вже звикла постійно відчувати його енергію довкола себе.

Так що лежи, Васю, не відсвічуй і налагоджуй контакт з єдиним доступним тобі джерелом інформації.

Це саме джерело зупиняється і присідає навпроти мене, майже біля стіни печери, ближче до входу.

Хм. Ну що ж. Це абсолютно точно дівчинка. На вигляд років тринадцяти-чотирнадцяти. Запилений і місцями драний одяг зовсім не приховує ледь сформовані дівчачі форми. А навіть якби приховував, то складно прийняти за хлопчаче це обличчя з величезними бурштиновими приголомшливими очима, обрамлене численними косами вогненно-рудого волосся.

– Привіт, – усміхаюся я обережно вже більш-менш слухняними губами, розглядаючи її одяг, що чимось нагадує грецький хітон завдовжки трохи нижче колін. Так, теж червоний.

− "Привіт"? − вона здивовано схиляє голову набік. − Це що?

− Це я з тобою вітаюся. У вас не заведено? – цікавлюся, з радістю відзначаючи, що вже починаю відчувати ноги. І спину. І набагато краще руки. І все це починає дуже боляче колоти тисячею голочок. Цікаво, скільки я так пролежала, що все так затекло? Чи це наслідки отрути, якою мене приспали?

– Прийнято. Ми говоримо «лагідного неба тобі», – повідомляє мені дівчинка, що розглядає мене не менш уважно, ніж я її.