Темна Академія-4 - Марина Сніжна

– Зовсім ні, – обурилася я.

Чому-чому, а своєму почуттю міри я довіряла!

– Ти і так нормально виглядаєш. Нема чого тобі було обличчя мазати, – обрубав він.

Тебе забула спитати! – хотілося вже кинути обурене. Але я згадала про сукню та змінила гнів на милість.

– Іноді дуже хочеться, – підморгнула йому і послала одну зі своїх найчарівніших усмішок.

– Нічого до мене підлизуватися! – пробурчав він і ще міцніше притис до себе.

А Лоран, виявляється, той ще власник! Ох, і не заздрю я його майбутній дружині! Зачинить під замком. Та ще й вдома змусить носити глухі темні сукні, щоб вона ненароком не привернула чиєїсь уваги.

– А твої родичі приїдуть? – запитала я, намагаючись зменшити його невдоволення.

– Звичайно, – обізвався чорноокий. – Гадаю, вся сім’я збереться. Навіть ті, хто мене хіба що немовлям бачив. – Він закотив очі.

Я мимоволі зареготала, уявивши собі, як купа зворушених родичів почнуть воркувати над Лораном з усіх боків.

– Це аж ніяк не смішно! – мабуть, уявивши те ж саме, буркнув дроу.

А я подумала про те, що хотіла б бачити лише одну людину поряд із собою цього дня – маму. Але, на жаль, вона не зможе прийти. Та й правду сказати, моя не навчена етикету мама почувалася б незручно на балу. Мені б цього не хотілося. Тішило одне – маму я і так можу бачити щодня. Тому навіть якщо вона не зможе бути поряд зі мною сьогодні, це перенести набагато легше. І все одно, уявляючи, як почуватимуся сама, в той час як інші будуть оточені друзями та родичами, я трохи засумувала.

У величезному залі навчального корпусу, прикрашеному з нагоди свята безліччю магічних гірлянд і квітів, зібралися всі студенти та викладачі. Вони згуртувалися біля дальньої стіни, чекаючи, доки почнуть пускати родичів.

У залі стояв шум від безлічі голосів. Обличчя сяяли усмішками та радісним очікуванням. Мимоволі я одразу почала шукати очима ректора, але не знайшла. Вочевидь, він з’явиться лише під час офіційної частини. Навіть не знаю, що більше почувала з цього приводу: полегшення чи смуток. Шалено хотілося побачити його, нехай навіть він сам на мене і не гляне. Але в той же час усвідомлювала, як боляче буде дивитися на нього і розуміти, що ніколи більше не зможу повернути колишні стосунки.

Я помітила, що ті, хто тут зібрався, ніби поділилися на три частини: кожен факультет стояв трохи віддалік. Військовий – праворуч. І наша п’ятірка рішуче попрямувала саме туди.

Наші поводили себе набагато спокійніше за інших. Мабуть, отримали чіткі вказівки від кураторів, які стояли поруч. Моє припущення підтвердилося, коли майстер Кулак рикнув на першокурсника, який заговорив занадто голосно:

– Я що нещодавно говорив, адепте? Треба поводитися, як воїн, а не малюк, якого вперше пустили на доросле свято!

Адепт густо почервонів від такого порівняння і поспішив закрити рота.

Ми встали серед інших, намагаючись поводитися тихо, і з цікавістю почали оглядати зал.

Атмосфера радісного передчуття мимоволі передавалася всім і стояти мовчки здавалося справжнім випробуванням.

Я помітила, що декана Байлерна теж поки що немає. Цікаво, куди зникло все начальство? Навіть Доріана Лендр відсутня.

Ніби у відповідь на моє запитання, з суміжних дверей, майже непримітних на фоні кам’яної кладки, вийшли, нарешті, всі голови факультетів. Вони встали у віддаленні від усіх, не наближаючись до адептів.

Моє серце пропустило удар, коли я побачила Ірмерія Стайліра. Він вдягнув вишуканий костюм темно-синього кольору. Камзол, розшитий золотими нитками. Такого ж кольору, але без візерунків, штани і високі чорні чоботи. Його волосся розплавленим сріблом струменіло по плечах. Синьо-зелені холодні очі дивилися кудись у пустоту, нічого не виражаючи.

Декан Байлерн, який не змінив звичного скромного вбрання, більше відповідного воїну, ніж аристократу, щось обговорював з Доріаною Лендр.

Я вперше бачила цю милу жінку у бальній сукні. Мимоволі відзначила, що вона дуже приваблива. Нехай її краса не дуже показна, але є в ній певний шарм.

Поява керівників факультетів ознаменувала початок дня відвідувань. Широкі стулки відчинилися. Глашатай біля входу став викрикувати імена гостей і адептів, до яких ті приїхали.

Я зраділа, що з’явилася можливість відволіктися від споглядання Ірмерія Стайліра. Спостерігати за зустріччю адептів зі своїми родичами та друзями було цікаво. Навряд чи де можна ще було побачити представників найрізноманітніших прошарків суспільства і рас, які зустрілися в одному місці та не зважали на різницю між собою.

Наші викладачі більше не намагалися придушувати емоції адептів. Та й це стало практично нездійсненним. Раз у раз хтось зривався з місця і кидався назустріч друзям та родичам.

Коли оголосили імена пана Ольбіна та його сестри, тітки Шейріс, дівчина заверещала і кинулася назустріч. Вона миттю забула про те, що сьогодні збиралася вдавати з себе справжню леді.

У мене навіть сльози на очі навернулися, так приємно було спостерігати за її щирою радістю. Пан Ольбін, на вигляд скромний ремісник, трохи огрядний, явно зніяковів від загальної уваги, але був щасливий бачити дочку. А гучний голос тітки долинав навіть сюди. Вона обурювалася, що її улюблена племінниця схудла, наче скелет, що її тут голодом морять та інше в цьому ж дусі. Шейріс, змахуючи сльози, навіть толком не могла відповісти, обіймаючи по черзі то батька, то тітку.