Непокірний трофей - Олена Гуйда

 - Торем, я ... - на мить відсторонилася.

 - Я кохаю тебе, моя принцесо, - він схилився наді мною і його хрипкий шепіт пролунав над вухом, несучи геть від реальності, змушуючи прагнути більшого.

 Потягнулася до його плечей і обвила шию руками, притягаючи ближче.  Торкнулася губами його губ, шиї, і він відповідав з усією пристрастю.  Хоча не поспішав, проте ніби ледь стримувався, обдаючи мене хрипким переривчастим диханням.  І я сама подалася вперед.  З губ зірвався чи зойк, чи то стогін ...

 Один удар серця, і ми стали єдиним цілим.  Прямо зараз мені хотілося належати тільки йому.  Йому і нікому більше.

Сонячне проміння впало на обличчя, змушуючи примружитися і уткнутися носом в подушку. Відчула його запах і в грудях розлилося тепло. Все, що було вчора, не сон. І стільки ніжності, стільки любові і ласки принесла ця ніч...

Потягнулася долонею в бік, але намацала лише порожнечу. Все всередині похололо. Підвелася на ліжку. Так і є. Торема не було поруч. І всередині закралося нехороше передчуття. Перевела погляд на вікно. Легкий солонуватий вітер роздував білосніжну штору, а сонце... Сонце високо, дуже високо! Зараз вже по опівдні! Прокляття!

Підскочила з широкого ліжка, відчуваючи, як кров гуде у вухах. Погляд натрапив на сукню, дбайливо розкладену на диванчику мабуть кимось із слуг. Швидко одяглася. І недобре передчуття наростало.

Він не міг піти ось так. Не міг мене залишити!

Кинулася до дверей, смикнула ручку і вислизнула в коридор. І тут же наткнулася на Кнута. Під його очима залягли темні тіні, обличчя якось змарніло.

- Доброго дня, принцесо, - він схилив голову.

- Доброго дня. Де Торем? – мій голос дзвенів від напруги і недоброго передчуття

- Пішов з загоном на світанку, - Кнут не став викручуватися і ходити навколо. І від цього простого визнання у мене все стислося всередині.

Ну чому? Чому він мене не слухає?! Я можу врятувати його від страшної розплати за фальшиве безсмертя! Мій дар зараз і справді міг стати відмінною зброєю! Мені потрібен лише один погляд! Але ні! Він відправився або на вірну загибель, або... стане звіром! Знаючи жорстокість і мстивість відьми, вона точно оберне Торема. І чудовисько, яке вже живе у нього всередині, витіснить людську сутність.

- Значить, я поїду слідом, - процідила крізь зуби. - Мені потрібен кінь! Або візок!

- Ні, принцесо, ви повинні залишатися в палаці, поки не прийде звістка від гінців. Я відповідаю головою за вашу безпеку, - Кнут хитнув головою, всім виглядом показуючи, що найближчим часом він стане моєю особистою тінню. - Це наказ повелителя. Я не можу ослухатися.

Значить наказ?! Що ж, значить, доведеться самій шукати собі коня і відправитися слідом. Лея допоможе відвернути увагу моєї «особистої тіні»...

- Так, і пророкуючи ваше бажання втекти, Торем розпорядився перекрити всі в'їзди і виїзди в місто і в палац, - Кнут ніби думки мої читав. - І всі таємні ходи теж під наглядом.

Прокляття! Торем занадто добре знає мої думки! І що робити?! Я не можу просто сидіти тут склавши руки!

- Що? – видихнула, намагаючись привести себе в порядок. - Я що тепер, полонянка?!

- Ні, але повірте, так буде краще для вас, - Кнут стомлено похитав головою. - Жінці не місце на полі бою.

- Я сама здатна вирішити, де моє місце, - промовила, а потім підхопивши поділ сукні, кинулась у бік головних сходів, Кнут попрямував слідом за мною. – Мені потрібне свіже повітря. І я хочу побути одна!

- Як скажете, принцесо, - Кнут пропустив мене вперед, але тепер вже зберігаючи дистанцію, все ж слідував за мною.

І тут у пам’яті знову з'явилося видіння. Ту ніч, коли я погодилася стати його дружиною. Кейх, Торем, кинджал. Етхельда... Прокляття! Вона зв'язала життя барса і Торема! Ось чому він стає звіром! І убивши Кейха вона... Зробить Торема звіром? Позбавить його життя? Що станеться? Коли? І, головне, як це змінити?!

Перед очима миготіли незвично порожні коридори, зали, тераси, сходи... Я вибігла на вулицю, відчуваючи свою безпорадність. Ноги несли мене в сад. Я бачу смерть. Бачу, і що з того?! Якщо зараз я нічого не могла змінити...

Ні. Потрібно зібратися. Що я могла зробити? Як непомітно втекти з-під варти? Де шукати зараз допомоги?!

Обхопила долонею стебло квітки троянди. Гострий шип миттєво пронизав ніжну шкіру долоні. Відсмикувала руку й побачила, як кілька крапель крові впали на траву.

І тут же піднявся сильний поривчастий вітер, різко роздув моє волосся і ніби дух вибиваючи. Яскраве полуденне сонце закрили густі сірі хмари. Шкіру обдало холодом.

А слідом зловісний гуркіт грому пронісся над палацом. Небо осяяла блискавиця і... прямо переді мною ніби з повітря з'явилася стара. Та сама відьма, що заговорила зі мною в ратуші...

- Ти шукаєш допомоги, але і сама здатна на багато що, принцеса Елехорії, - вона заговорила тихо, але в той же час кожне її слово пронзало наскрізь. - Не бійся приймати рішення та, що бачить смерть. Боги виділили саме тебе, а значить лише тобі під силу ця ноша. Але чи готова ти йти до кінця, ризикуючи всім, що маєш?

- Так, - промовила одними губами.

- Тоді відкинь сумніви і візьми це. Цей дар я обіцяла твоєму чоловікові, - у моїй закривавленій долоні з'явився срібний медальйон з незнайомими символами. – Твоя кров захистить твоїх вірних підданих. Ті, в чиїх серцях живе любов до своєї країни, будуть під надійним захистом від чарів відьми.

- Дякую за цінний дарунок! – схилила голову, а потім підвела очі, боячись поставити питання, яке мене мучило найбільше. – Але... Торем? Як мені врятувати Торема від чар Снігової відьми? Як не допустити його обернення до звіра?

Мить в очікуванні відповіді здалося вічністю.

- Любов стане його спасінням. Тільки сильне світле почуття захищає від будь-яких чар. Якщо, звичайно, він ще здатний на це почуття... Якщо звір не заволодів його свідомістю.