Непокірний трофей - Олена Гуйда

Розділ 37

Етхельда

Гарячий вітер гнав по дорозі клуби пилу, дим похідних багать і сморід немитих тіл, підхоплював іржання коней, розносив вісти грифам та крукам.

Земля стогнала, передчуваючи ріки крові, які проллються незабаром.

Хельда кинула ще один погляд на горизонт. Вона відчувала наближення іншого війська. Їй здавалося, що вона навіть бачить потужну фігуру Торема, і хвиля люті піднімалася в грудях.

Небо затягнули важкі хмари, урчали громом, стогнали, немов намагалися щось розказати, попередити. І вона чула. Більше, ніж усі ці нікчемні люди.

Магія! Вона відчувала її металевий присмак на язиці, відчувала запах крові в цьому чаклунстві. Хто зважився застосувати настільки давнє чаклунство? І для чого? Щоб захиститися від Сніжної відьми? Так все безглуздо!

Хоч, зізнаюся, Етхельда і не підозрювала, що в цих землях є настільки сильні чаклунки. Але навіть вони її не зупинять. Снігова відьма отримає те, за чим йде.

- Що ти мені скажеш? – Напружено поцікавився Тобіас, що вважав себе королем, вислизнувши з шатра. – Що ти бачиш, Снігова відьмо?

Він намагався триматися впевнено, намагався здатися сильним. Але боявся. Торема. Своєї сестри. Навіть самої Хельди, что протягнула йому руку допомоги. Він міг воювати тільки з жінками і дітьми. Ну і ще беззбройними стариганями, яких зігнав в своє військо. Вони розбіжаться, ледве почують пісню сталі і присмак крові на губах. І Торем увійде до столиці навіть не оголивши меч.

Але Хельда не цього домагалася. Вона жадала влади. І помсти.

- Боги на твоїй стороні, мій королю, - відповіла відьма, схиливши голову, ніби й справді поважала і боялася цього дурного молодика. – І вони кажуть мені, що скоро ти позбудешся головного свого ворога. Ти поставиш на коліна все королівство і правити будеш довго.

Тобіас втягнув носом повітря. Йому подобалося те, що говорила йому ця відьма, хоч і розумів, що не всі її слова були істиною. Та й сама відьма була хороша. Дика краса північного звіра. Небезпечного звіра. Але від того вона і була ще більш привабливою.

- Що ще говорять твої боги? – запитав король, зусиллям волі відвівши погляд від прийшлої з півночі.

Хельда посміхнулася якось хижо, небезпечно.

- Що тебе не врятує перемога над Торемом Вигнанцем поки у тебе немає сина, - вкрадливо почала вона. – Король без спадкоємця – мертвий король. А черево твоєї дружини не може прийняти твоє ж насіння! Тобі потрібна інша, сильна і плодюча королева, щоб ніхто не сумнівався в твоїй силі і право на трон.

- І що ти пропонуєш? – через кілька миттєвостей запитав Тобіас, розуміючи - її слова справедливі.

Хельда посміхнулася. І щось моторошне привиділося королю в цій усмішці. Від чого вздовж хребта потягнуло морозним холодом.

- Я дам тобі спадкоємця, а ти мені – корону, - заговорила Етхельда. - Я дам тобі голову Торема, а ти мені - ту, що бачить смерть.

Тобіас насупився.

- Про що мова?

- Про твою сестру, звичайно! – зронила Хельда. – О! Так ти не знав?! Твоя сестра бачить смерть людини. Я теж не відразу це зрозуміла, - помітивши в очах короля збентеження. Якщо б не її крилата шпигунка, то й відьма б навряд чи дізналася таємницю Елехорійської принцеси. - Її магія, як паростки, які пробивають снігову кірку по весні. Сильні й стійкі, але ще не розвинені. Вона намагається придушити свій дар, вважає його прокляттям. А я вважаю, що цього робити ніяк не можна. Це потужна зброя, якщо його правильно використовувати...

В очах Тобіаса загорівся вогонь.

- Бачить смерть, значить. Завжди бачила? Приховувала? Зрадниця! – процідив він крізь зуби.

Адріана і так стала йому поперек горла. Він збирався вбити її при першій же можливості, але вона весь час вислизала від розправи. Тепер зрозуміло чому. Хоча й добре. Якщо її замкнути в темниці, і використовувати її дар для себе. Він міг би обдурити долю. Жити довго. Дуже довго.

- То як? – поцікавилася Хельда, все так само вдивляючись в обрій.

- Я згоден на всі твої умови. Якщо ти виконаєш свою частину зобов'язань – я дарую тобі корону Елехорії і владу над моїм королівством.

Етхельда посміхнулася і схилила голову:

- Це велика честь для мене, мій повелителю.

Тобіас підняв підборіддя, навіть не підозрюючи, як легко ця жінка змінювала повелителів, і швидким кроком попрямував до офіцера, що роздавав вказівки. Явно не елехорієць. Мабуть, з найманців. Але Хельда не надавала цьому значення. Все що їй потрібно, вона сама візьме.

Етхельда витягла кинджал з поясних піхов. Сонячний промінь блиснув, затанцював на вістрі. Блакитні відблиски пробіглися по лезу, немов напоївши зброю магією.

Швидкий різкий рух і дві білі кіски обвисли в її руці.

Снігова відьма прибрала кинджал у піхви і відразу почала читати заклинання.

Слова древньої мови проливалися піснею, могутньої, як вітри снігових пустель, холодної, як води фіордів, вічної, як сама тьма.

Кіски в її руках здригнулися, ожили, поповзли по руці, ховаючись в рукаві. І через мить на землю вже сповзли дві тонкі білосніжні змійки і блакитними очима.

- Ви знаєте, що повинні зробити, - зронила Хельда, знову кинувши погляд на горизонт, звідки незабаром повинно було прийти вороже військо. Ці люди ніколи не вважали її своєю. Боялися, але не визнавали.

І сьогодні Хельда розправиться з ними, розплатившись за приниження, яке їй довелося пережити!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно