Непокірний трофей - Олена Гуйда
Цікаво, що задумав Тобіас? Просто хотів з'ясувати, що діється в таборі орлейців? Чи щось ще?
І знову цей запах... Різко відсмикнув полог, що закривав вхід, буквально задихнувшись від аромату, який так любив. І всі думки вилетіли з голови.
Просто на розкинутому на землі хутрі сиділа Адріана. Втомлена і змучена. Немов видіння. Немов ... дух. Чаклунство ... Її не повинно було бути тут.
Але він відчував - це його дружина!
- Якого демона ти тут робиш? - прогарчав Торем, тільки-но вона підняла на нього втомлений погляд.
- Я прийшла з допомогою, - відповіла дружина, простягнувши затиснуту в руці ланцюжок, на якому висів блиснувший світлим сріблом медальйон.
Боги, це страшний сон якийсь! Коли ця жінка навчиться слухати його і приймати його рішення ?!
Адріана
- Допомога?! – в його голосі почувся звіриний рик. - Ти втекла з надійних стін фортеці, щоб принести мені срібне брязкальце?!
Він дивився в упор, не мигаючи, в його очах спалахнув вже знайомий хижий вогонь, а зіниця стала, як у кішки. Або... барса. Все той же Торем, якого я люблю, але у вигляді з'явилося те, чого я так боялася. Передсмак битви і відьомська магія затьмарювали розум. Звір брав верх над людиною.
- Це амулет проти магії Хельди, Торем. Відьма Орлея просила передати його тобі, - я піднялася на ноги, відчуваючи, як земля піді мною похитнулася, і зробила крок до нього назустріч.
Від далекої дороги перед очима все мерехтіло, тіло тремтіло від втоми, але я була рада, що встигла. І рада, що Торем тепер поруч.
Треба поглянути в його очі. Треба побачити, як змінилося його майбутнє.
- Ти повинна була передати його з гінцем! – чоловік перехопив медальйон і різко відкинув її кудись у бік. - Коли ти вже нарешті навчишся мене слухати?!
- Я повинна була особисто...
- Ні, Адріана! - перебив він мене, навіть не давши пояснити. - Ти повинна була залишатися в місті і взяти на себе відповідальність за жінок і дітей! Ти хоч розумієш, що якщо ми разом загинемо, то у Орлейців не буде більше надії! Як ти зуміла втекти?!
- Я не втікала, - мотнула головою, підвела погляд. До горла підспупив солоний ком образи, але я вперто його придушила. – Кнут був зі мною, як ти йому наказав, і він був присутній при розмові з відьмою...
- Що?!
Очі Торема спалахнули якимось дивним звіриним вогнем. Губи стиснулися, на обличчі з'явився жорсткий, незнайомий досі вираз.
- Я вб'ю його, - прогарчав він, а слідом з-за його спини вистрибнув розлючений барс. Завмер за спиною. Шерсть стала дибки, ікла оголилися. Він і Торем ніби були єдиним цілим.
Звір. Він і справді ставав звіром. Гнів і злість розпалювали і загострювали тваринні інстинкти, затьмарюючи розум.
- Ні! – я рвонула з усіх ніг і, обхопивши прохолодними долонями його шию, притулилася до його грудей. – Кнут не винен ні в чому! Я б і без нього знайшла спосіб дістатися до тебе!
Відсторонилася і, обхопивши долонями обличчя, глянула йому в очі. Секунду нічого не відбувалося. Я бачила лише тліючі жарини на дні зіниць, але... один удар серця, і магія знову оповила свідомість туманом. Перед очима крізь поволоку з'явилося нічне небо, вогонь, дим, Кейх... І тонка білосніжна змійка, що впивається в ногу Торема.
Хельда?! Невже її мерзенні тварюки?! Але... як?!
Секунда, і Торем знову переді мною. Живий, неушкоджений і напружений. Але ця звірина маска зникла, поступившись місцем людським почуттям. Неспокій, навіть страх. Він тримав мене за плечі так міцно, ніби боявся, що я розчинюся в повітрі під дією відьмацької магії.
- Майбутнє змінилося, - я видихнула поруч з його губами.
- Майбутнє завжди змінюється, Адріана, - він зашепотів, дивлячись мені в очі з такою ніжністю і любов'ю, чому все всередині стрепенулось. - Ми міняємо його своїми вчинками, вибором. Ти з'явилася тут і вже порушила хід речей. Так що ти бачила?
- Змію. Білосніжну тонку змію. І зоряне небо, вогонь, Кейха... Торем, ви якось з ним пов'язані! Кейха потрібно сховати!
Він змахнув волосся з мого обличчя, а потім уткнувся носом у мою шию і шумно втягнув повітря. Ніби... ніби прощався?!
- Я подбаю про Кейха. Буду уникати змій, але від усіх небезпек тобі мене не захистити, - його голос звучав здавлено, хрипко. - Жінці не місце на війні.
І в наступну мить він різко підхопив мене на руки, все так само міцно притискаючи мене до себе.
- Ти зараз же поїдеш разом з Кнутом у Орлей, - Торем вийшов з намету і впевнено попрямував у бік коней, що відпочивали.
- Ні! - безуспішно сіпнулася в бік. – Торем!
- Ти не зможеш мені допомогти! Нічим! – він різко обірвав мої обурення. - І не смій більше покидати стіни міста, ти мене зрозуміла? Поки не повернуся я або гонець не повідомить про нашу поразку! Ти - надія для Орлея. Кнут! Кнут, демони б тебе вхопили! – Торем гаркнув, випускаючи назовні гнів, що стримував весь цей час. - Я знаю, що ти тут!
Поруч зашуршали кущі, і через мить перед нами у світлі місяця з'явився рудоволосий воїн.
- Торем, бачать боги, я б не... - він заговорив здавлено і навіть винне, низько схиливши голову.
- Ти порушив дану мені обіцянку! І з тобою у мене буде окрема розмова, - Торем жорстко карбував слова, як ляпаси, не даючи Кнуту вставити ні слова. – Але потім. Ти повинен доставити принцесу назад в Орлей. І ви відправляєтеся прямо зараз.
Він завмер, ніби принюхуючись, а потім продовжив:
- Ні під яким приводом не залишати фортецю до моєї появи. Або появи гінця. Тобі ясно?!
- Так, володарю, - Кнут схилився ще нижче.
- Коней нам! І швидко-швидко! – Торем скомандував воїнам, що дрімали біля возів, а потім опустив мене на ноги.
- Я не... - спробувала заговорити, але мені, звичайно ж, не дали.
- Ти поїдеш. Прямо зараз. І без дурниць! Чому бути, того не минути! І якщо відьма нас не обдурила, то магія Хельди нас не торкнеться, - Торем дивився на мене серйозно, як ніколи, - Ти - моя душа. І хоч цю душу я маю намір зберегти в цілісності. Інакше все буде безглуздо, Рі. Для мене безглуздо, - а потім відвернувся, скомандував: - Вирушайте!
