Непокірний трофей - Олена Гуйда

- Скільки їх?! – коротко запитав Торем, уже в кабінеті, куди турботами дружини вже принесли вино та їжу.

Дружини. Це слово було незвично щодо застосування до жінки Вигнанця. Він завжди вважав, що достатньо того, що він назвав жінку своєю. Але Адріана стала більшим для Торема. І він жадав усім серцем підкреслити це. Цей шлюб став для нього більшим, ніж він міг собі подумати. І йому це подобалося.

Навіть зараз, дивлячись, як вона у весільній сукні роздає вказівки слугам у дворі – коротко, чітко, Торем не міг стерти усмішку з обличчя. Вона була чудовою господинею. Вона взагалі була прекрасна.

Адріана подбала про дозорних, роздавала вказівки про провіант, який слід було зібрати на випадок облоги.

Ще для воїнів з дозорного загону готували купальні, ліжка і чистий одяг, але це потім, коли Інгвар відзвітує і зможе трохи відпочити. Торем зціпив зуби і змусив себе відвернутися від вікна.

- Складно сказати, - знизав плечима Інгвар, ледь тримаючись на ногах. І Торем кивнув на лаву, слідом простягнувши йому келих з прохолодним вином і їжу. Мабуть, загін гнав коней без відпочинку і тепер воїни і самі ледве трималися на ногах. – Тисячі півтори. Може сотнею більше, сотнею менше...

Торем стиснув губи і коротко кивнув. Все одно занадто багато.

Інгвар зробив кілька великих ковтків з кубка, так, що червоне вино розплескалось по бороді, і тут же з таким апетитом вгризся в гусячу ногу, наче не їв декілька днів. Проте не виключено, що так воно і було.

- Як далеко? – знову поставив питання Торем, ледь дозорець втамував перший голод.

- Нам вистачило двох днів. Але довелося спати в сідлі і їсти на ходу. Їм знадобитися більше часу. Може, тиждень... Але я не можу стверджувати. Якщо він буде гнати піхоту, то битви не знадобиться. Вони зваляться самі. Якщо підійде з розумом, то близько двох тижнів і переправа через річку.

Залишалося сподіватися, що Тобіас занадто нетерплячий, щоб тягнути з нападом. Втомлений воїн не воїн зовсім.

- Сноррі, збери невеликий загін. Нехай стежать за пересуванням військ. Я хочу знати - скільки їх, з якою швидкістю рухаються і де розіб'ють табір. Підберіться настільки близько, наскільки зможете. Але не ризикуйте даремно.

Він хотів додати, що й без того кожен воїн на рахунку, але всі присутні і так це розуміли. Півтори тисячі... алернців всього було трохи більше трьох сотень. І хто сказав, що Інгвар порахував вірно? Потрібно готуватися до гіршого!

Сноррі коротко кивнув і одразу ж залишив кабінет.

Воїнів з Алерна занадто мало. І нехай дух сильніший десятка найманців, які за срібло і здобич встали під прапори короля Елехорії, все ж сили надто нерівні.

Інгвар перевів подих, але все ж зам'явся і заговорив обережно, немов не був певен, чи варто взагалі це говорити.

- І ще... Аск бачив жінку у війську. Вона йде в похід стремено-до стремена з королем. Кажуть, вона гарна, волосся її як срібло, а очі, як озера Алерна...

- І що це Хельда? – не став вислуховувати Торем.

- Сніжна відьма служить їх королю і це не самий добрий знак, Торем. - продовжив Інгвар. - Ми всі бачили її силу. Вона здатна підпорядкувати вітер, море, наслати мороки і затуманити розум. Ця жінка сильна в своєму чаклунстві, як не кожен чоловік зі зброєю в руках. І померти в бою – це одне, а загинути від чарів відьми...

- Будь-яке чаклунство розсиплеться від каленого заліза. Але... Якщо ти боїшся, то я не тримаю тебе, - гримнув Торем, відчуваючи, як з-під маски уявної байдужості і спокою проступає злість і роздратування.

- Я не боюся! І ти не будеш називати мене боягузом, - підхопився з місця Інгвар.

Так, його воїни не раз доводили свою силу, сміливість, вміння. І зараз Торем перегнув палицю, піддавшись своєму гніву.

- Пробач. Ти правий, сміливіше воїнів не бачила ця земля. Я подумаю, що можна зробити, - зітхнув Торем.

І в пам'яті сплила недавня розмову на площі біля міської ратуші з не те відьмою, не то духом. Ось тільки вона і в минулий раз прийшла за власним бажанням. Чи з'явиться вона в цей раз? Та й занадто мало часу для того, щоб ловити духів. Потрібно було знайти інший спосіб впоратися з Етхельдою.

Торем нервово побарабанив по кам'яному підвіконню. Доведеться обходитися своїми силами і орієнтуватися по ситуації.

- Ти можеш відпочивати, Інгвар. Коли будеш потрібен - я пришлю за тобою. Ви всі можете бути вільні, готуйтеся. Ми виступимо через кілька днів. Я не хочу зустрічати ворога в стінах Орлея. У місті про всяк випадок залишаться три корабельних команди. Якщо виникне необхідність, жінки і діти повинні покинути місто.

Чоловіки мовчки кивнули. Але на їхніх обличчях проступило полегшення. У кожного їх них вже була жінка в цьому місті, деякі вже чекали дітей. І всі вони жадають безпеки для них.

- Кнуте, - коли всі покинули кабінет, гукнув Торем свого давнього друга. З ним він виріс, став воїном, пройшов довгий шлях, який не кожна дружба витримає, і саме йому од довіряв найдорожче і найцінніше. – Я ввіряю тобі свою дружину. Не як підлеглому, а як другові! Подбай про її безпеку.

- Ти хочеш мене залишити сидіти з жінками і дітьми? Відсиджуватися, поки ти будеш битися? – глухо запитав Кнут.