Коли вибір лише один - Єва Басіста
Я сіла в авто, яке мало відвести мене додому. Моя голова була повернута в сторону Максима, який досі палив цигарку. Я знаю, що роблю йому боляче, але так має бути. Така наша доля.
Колеса таксі покотилися. Через сорок хвилин я приїду додому. Там мені стане краще. Відкрию пляшку вина, наллю собі у чашку, зроблю декілька ковтків, але стоп! Я нічого не сказала Владиславу! Він стане переживати!
Знову зробила дію та не подумала! Класична Зоя! Хоча хлопець дав про себе знати саме цієї секунди. Мій смартфон почав вібрувати, а літери на екрані давали знати, що мене хоче чути негайно наречений.
- Алло, - відповіла я, намагаючись не видавати свій поганий настрій.
- Зоє, ти де? Максим сказав, що ти вийшла на вулицю. Я не можу тебе ніде знайти.
- Я їду додому. Мені дуже раптово стало зле...
- А чому ти мені не сказала?
- Не хотіла тебе відривати від танців та...
- Зоєчко, ну ти даєш. Ти для мене найдорожча у світі!
- Вибач, - пробурмотіла я .
- Та все добре, - проказав хлопець.- Ти вже де?
- Десь на половині дороги додому.
- Тоді я зараз також викличу таксі та поїду до тебе. Не хочу тебе залишати у поганому стані.
- Та можеш не перейматися.
- Зоє! Я з тебе дивуюся! Не говори мені такого!
- Добре...
За двадцять хвилин я стояла на порозі квартири, а ще через п'ятнадцять зв'явивсяВладислав. Він був дуже стурбований. Ніколи не бачила його в такому стані.
- Як ти? - сів він на ліжко, на якому я лежала наче якась нежива лялька Тільки очі ворухнулися - вони зиркнули в сторону хлопця.
- Жахливо, - прошепотіла я, ледве стримуючи сльози, що підступали до очей.
- Що саме болить?
Що мене болить? Дуже складне питання. Фізично я здорова, а ось душевно зламана. Мабуть, ніщо у світі не зможе мені вже допомогти. Я розбита на тисячу шматочків.
- Зоє? - чулося сильне хвилювання в голосі хлопця. Зараз мені ставало його навіть шкода. Сидить біля нареченої, яка помирає від кохання, яке під забороною.
- Нудить, - збрехала я.
- Може активованого вугілля?
- Краще лише води.
- Гаразд, - пішов він виконувати моє прохання, а я цієї миті пустила гірку сльозу.
Якось все складалося жахливо. Навіть не знаходилося слів, щоб описати ситуацію, яка зараз висіла над моєю головою.
- Тримай, - приніс мені Влад чашку води.
Я схопила той коричневий порцеляновий виріб та почала втягувати в себе рідину. Остання щипала язик прохолодою, а також приємно розтікалася по стравоходу. Можливо це самообман, проте мені стало набагато краще. Вода трішки привела мене в себе.
- Як ти? - далі допитувався хлопець.
- Хочеться спати...
- Мабуть, не варто було сьогодні йти на святкування. Я бачив, що тобі не добре та потягнув. Чому ти не сказала мені, що погано почуваєшся?
Він все-таки помічав. Це не дуже добре, але чудово, що він не прив'язує це до Максима. Цікаво, а йому зараз так само погано? Чи він вже сидить у обіймах рудої?
- Я наче ще тоді добре себе почувала, - відказала я, взявши його за руку. - У клубі різко стало недобре. Мабуть, то все погода…
- Та у вдома у Лариси також ти не була бадьорим огірком. Фактично нічого не їла. Глемзяла ту котлету по всій тарілці.
- Глемзяла?
- Ну тобто розмастила по всій тарілці та удавала, що їси.
- Вибач...
- За що?
- Не знаю, - відказала я, сильніше стиснувши його пальці.
Владислав сумно випустив повітря через ніс. Його також щось мучило, але що? Невже його так сильно турбує мій стан? Боже! Яка я погана дівчина! Хлопець через мене марніє, а я думаю абсолютно про іншого. Від цього аж стає соромно та неприємно від себе.
- Зоє, - подав голос хлопець.
- Що?
- А давай все-таки не будемо відкладати весілля на пів року, а зіграємо його невдовзі. Ось підемо в понеділок та подамо заяву.
Я отетеріла. Чому такий поспіх? Щось тут не чисто, або ні. Краще нічого собі не придумувати. Можливо це просто щире бажання.
- Добре, я абсолютно не проти. Але гадаю, що тоді у понеділок візьму відгул на цілий день, бо зі мною також хотіла зустрітися Вікторія.
- А тобі дадуть? Ти так сьогодні раніше пішла з роботи.
- Скажу, що захворіла.
- Ну добре, - поцілував мене у лоба Владислав, а потім вийшов із кімнати.
Я дивилася у стелю. Ця новина мала покращити мій настрій, бо як казала мені мама - пропозиція нічого не значить. Проте щось мені це не приносить радість. Мені здається, що цим я тільки зав’язую собі на шию міцний вузол. Цікаво, а довго я так протримаюся? Чи може попустить? Надіюсь дуже сильно на останнє.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно