Темна Академія-4 - Марина Сніжна

– Це ви так гадаєте! – в запалі скрикнула я. – Хто вам взагалі сказав, що я з таких?! За яким правом ви мені подібне пропонуєте?!

– Була б не з таких, навряд чи б в такому місці працювала, – обеззброїла мене відповідь.

Це вже стало останньою краплею. І я стала гнівно наступати на нього, вперши руки в боки і хмурячи брови.

– Та йдіть ви зі своїми пропозиціями знаєте куди?! Якщо вам розваг закортіло, пошукайте в іншому місці! Сайдер не так уже й далеко, до речі.

– А хто сказав, що розваг захотілося саме мені? – він криво посміхнувся.

– Значить, вашому другові. Не знаю, від імені кого ви зараз робите таку пропозицію, – продовжувала злитися я. – Йому те саме можете передати! Нехай йде до демонів!

– Взагалі-то мені наказала передати тобі цю пропозицію леді Ніона, – незворушно відгукнувся дроу і підморгнув.

Сказати, що я була вражена, це нічого не сказати. У мене ледве безодня під ногами не розкрилася.

– Ви, сподіваюся, жартуєте?!

– Анітрохи! – посміхнувся він. – Заплатить добре, за це не хвилюйся. Більше, ніж ти насправді варта.

Ні, я, звісно, чула про такі збочення, коли жінки віддають перевагу жінкам, а чоловіки – чоловікам. Але й у страшному сні не могла уявити, що виявлюсь об’єктом подібного протиприродного бажання. Тепер погляди, які на мене кидала зеленоока леді, знайшли пояснення. Але краще б не знаходили! Брр… Мене від самої думки про подібне у піт кинуло. Як взагалі комусь може таке подобатися?! Це ж неприродно!

Поки я приходила до тями від шоку і намагалася прибрати з голови непристойні картинки, що живо малювала уява, Вухатий терпляче чекав. І явно насолоджувався моєю розгубленістю.

– То що мені передати леді Ніоні?

На язиці вже крутилося звичне «Нехай йде до...», але вимовити я це так і не наважилася. Буркнула:

– Передайте, що я відмовилася. От і все.

– Ти навіть не знаєш, скільки тобі готові заплатити.

– Мене це не цікавить, зрозуміло?! – випалила я і помчала на кухню.

Під надійне матусине крило. Все, досить з мене роботи подавальниці! Навіть готова відмовитися від платні за вже виконану роботу, аби тільки більше не виходити до зали!

Мене всю трусило, поки я плутано говорила мамі, яка ж вона була права, коли відмовляла від ідеї пана Дам’єна. Про пропозицію збоченої леді не вистачило мужності розповісти. Я обмежилася туманними натяками, що мені запропонували гроші за певні послуги. Але у подробиці не вдавалася.

Мама настільки розлютилася, що сама вискочила з кухні, притягла туди напівтроля і висловила все, що про нього думає і через що він змусив пройти бідолашну дівчинку, тобто мене. Пана Дам’єна так вразила мамина промова, що він погодився заплатити за вже відпрацьований час і відпустити мене додому. Хоч його дівчата, як і раніше, зашивалися від напливу клієнтів.

Мама задоволено кивнула і відправила мене перевдягатися у власний одяг. Пана Дам’єна ж попросила повідомити, коли з’явиться Лоран. До того часу мені наказали сидіти поряд з нею на кухні і нікуди не виходити. Мабуть, мама боялася, що варто мені вийти, як натовп стурбованих чоловіків негайно накинеться і вимагатиме надання певних послуг. Цього разу вдавати з себе незалежну та дорослу жінку я не стала і погодилася з усіма маминими вимогами.

– Прийшов ваш Лоран, – знову зазирнувши на кухню, пробурчав пан Дам’єн і поспішив змитися – мама все ще злилася на нього.

– Значить, мені час іти, – з радістю сказала я, підхоплюючись з місця і прямуючи до мантії, що все ще висіла на гачку в кутку.

– Може, нехай хлопчик спочатку поїсть? – одразу потурбувалася мама про те, що її улюбленець залишиться голодним.

– Думаю, він в Академії повечеряв, – не дала я Лорану шансу насолодитися всіма перевагами гарного ставлення моєї мами. – І я хочу якнайшвидше лягти спати. Дуже втомилася.

– Ну, гаразд, біжи тоді, – зітхнула мама. – І Лоранчику вітання передавай. Скажи, щоб забігав, як буде час. Я завжди рада його бачити.

– Обов’язково передам, – поспішила сказати я і вийшла з кухні.

У зал все ж таки заходила з острахом, але з полегшенням видихнула, побачивши, що розпусна леді з охоронцями вже пішла. Лоран сидів біля стойки, потягуючи ель. Вибач, Лоранчику, але допити його тобі не судилося... Я підскочила до нього і схопила за руку.

– Яка ж я рада, що ти прийшов!

Він ледь не перекинув кухоль, здригнувшись від несподіванки, і не надто люб’язно поглянув на мене.

– Хочеш, щоб я вдавився?

– Звісно, не хочу! – запевнила я його і щиро посміхнулася. – Просто я й справді рада тебе бачити! – згадала про сукню, що лежала у шафі, і ще палкіше повторила: – Дуже рада!

Він поглянув на мене так, наче сильно сумнівався в моїх розумових здібностях, і похитав головою.

– Гаразд, я зрозумів. Ти довго ще працюватимеш?

– Ні. Мене відпустили раніше! Тож ми можемо вже йти.

Він з поважним виглядом кивнув і потягнувся за гаманцем, щоб заплатити за ель. Пан Дам’єн одразу поспішив його запевнити, що все за рахунок закладу. Явно перед мамою провину загладжує! Лоран трохи здивувався нечуваній щедрості напівтроля, але наполягати не став. Зліз із табурету, по-господарськи вхопив мене під руку і потягну до виходу.