Моя зухвала - Ема Ноель

— Я знав, що мій батько займається чимось… не зовсім законним, — каже Руслан і робить ще один крок уперед. — Але я навіть думки не припускав, чим саме. Я в страшному сні не міг уявити, що хтось буде використовувати мою компанію для прикриття торгівлі людьми. І я при здоровому глузді ніколи б на це не погодився…

— Ти пропонуєш мені її вбити? — перебиває його Віктор.

Хтось зводить курок.

Думка, яка пораненим птахом тріпалася в моїй голові, зі стогоном болю виривається назовні.

Добро і зло переплуталися, помінялися місцями в моїй свідомості, ввели мене в оману. А я, дурна, так легко повірила. Повірила, що Руслан, мій Руслан на таке здатний?

— Пробач мені, — шепочу, кліпаю, змахуючи неслухняні сльози, що заважають бачити його.

Руслан усміхається ледь помітно куточками губ. Але погляд залишається болісно сумним.

— Ні. Я ж сказав, що все підпишу. Я просто хочу зрозуміти, як ти живеш з усвідомленням того, що твоїми руками сотні людей були продані в рабство, як худоба? Як ти після цього спиш? — питає Руслан у Віктора.

Дурна! Яка ж я дурна!

— Чудово сплю! — самовдоволено посміхається Віктор. — Це просто бізнес. До того ж дуже прибутковий.

Міла виходить уперед із текою в руках, підходить до Руслана й дає теку йому.

— Підписуй, — озирається, кидаючи на мене зневажливий погляд.

— Руслане, ні! Не вір їм! Вони весь цей час стежили за тобою… — на мій рот лягає чиясь долоня, змушуючи мене замовкнути.

— Все буде добре, моя маленька Колючка, — Руслан шепоче майже одними губами й усміхається злегка.

Не буде! Відчайдушно хитаю головою й намагаюся вирватися.

Руслан бере теку. Дістає звідти документи й, не читаючи, підписує їх. Віддає папери Мілі.

— Відпусти її, — Руслан дивиться на Віктора. Бачу, як напружено стискаються його пальці в кулаки.

Мене відтягують на кілька кроків назад. Я не бачу, хто саме мене тримає. Намагаюся вирватися, але все марно.

— Вона залишиться моєю гарантією, — відповідає Віктор, — щоб ти не примчав завтра вранці з адвокатами й не анулював контракт.

Відчайдушно пручаюся, поки мене тягнуть у протилежний від Руслана бік.

Ні! Ні, ні! Тільки не так!

Пробач…

— Відпусти! Її! — доноситься, як крізь товщу води.

Туман застилає очі. Мені боляче, хоч і не фізично, і страшно. Я ненавиджу себе за паскудний характер, за недоречну зухвалість і дурість. Я повірила першому зустрічному, а не чоловікові, якого кохаю.

Хто я після цього?

Я навіть не замислювалася над сенсом його слів, над тим, що Руслан казав мені щодо небезпеки, щодо того, що він намагається про мене подбати, захистити мене. Я не слухала його, не чула своє серце. Я не бачила очевидного.

Чоловік, який вміє кохати, на таке не здатний. Як я могла повірити, що він має відношення до торгівлі людьми? У той час як насправді він відмовився з ними співпрацювати. І що в результаті? У нього відібрали бізнес, шантажуючи мною. Я не просто колючка, я отруєна голка в його серці.

Мене садять в автомобіль, приковують одну руку наручниками до ручки над дверима, щоби не втекла. Крізь сльози бачу, що це Андрій. Продажний, підлий…

— Брудний покидьку! — кричу, коли він заводить автомобіль і рушає з місця. — Продажна тварюка! Щоб ти здох! — хапаюся за ручку двома руками й намагаюся вдарити його ногою, але в цю мить він тисне на педаль газу і я падаю назад на сидіння, так і не досягнувши мети.

Ми від’їжджаємо від місця, де залишився Руслан, на кілька сотень метрів, а потім звертаємо з дороги. Куди він мене везе? Та коли ми їдемо в ліс, звертаючи на ґрунтову дорогу, усе глибше в гущавину, крижаний озноб пронизує моє тіло і змушує серце калатати з подвоєною силою.

Мене збираються вбити. Вбити й закопати тут.

— Не смій! Відпусти мене! — кричу. — Будь ласка, відпусти мене. Я нічого нікому не скажу, — вже благаю його. — Андрію, ти ж поліціянт, служитель закону. Будь ласка, не треба, — мій голос зривається в стогін відчаю.

— Коли я приходив у будинок Руслана вперше, скажи, ти знала, що він заради тебе зробив?

Я не розумію, про що це він. Але його слова змушують мене замовкнути і прислухатися. Андрій дивиться на мене в дзеркало заднього виду. На його обличчя падає світло від панелі приладів, і це виглядає дещо лячно. Він зупиняє автомобіль посеред лісу, а тоді продовжує:

— Він вбив людину. Він убив того ідіота, який наважився до тебе доторкнутися. Ти справді повірила, що він причетний до торгівлі людьми? — питає Андрій і знову дивиться на мене.

Я мовчу. Що я можу відповісти? Що я дурепа? Що тепер шкодую про те, що накоїла, і мрію отримати шанс загладити свою провину?

— Що з ним буде? — питаю. Голос тремтить і виходить хрипким.

— Краще подумай про себе, — гмикає Віктор і виходить з автомобіля. Відкриває дверцята з мого боку.

— Що з ним буде? — повторюю своє питання. Я маю знати. — Що потрібно зробити, щоби він жив? Я все, що завгодно зроблю. Будь ласка, допоможи йому, — благаю.

Страх за Руслана поступився страху за власне життя.

— І що б ти могла зробити? Що ти зробиш, щоб його врятувати? — питає без особливого інтересу. Не розумію, йому дійсно цікаво, чи просто нудно, тому таке запитує.

Питання звучить провокаційно, і я розумію що не можна так відповідати, але все ж кажу:

— Все, що завгодно. Я кохаю його й заради його порятунку себе ладна віддати, — кажу, зазираючи в очі Андрія в пошуках найменшого промінчика надії.

— Дурненька, — посміхається. — Це не той чоловік, який потребує чиєїсь допомоги. Тим паче допомоги такої довірливої дівчинки, як ти. Ти б краще вищу освіту отримала, розуму набралася, більше користі б було, ніж пропонувати себе, як товар, в обмін на його життя, — посміхається. Стоп, я не це мала на увазі! — Я не самовбивця, щоби чіпати те, що належить йому, — веде далі розмову Андрій. — Ти зовсім не знаєш чоловіка, до якого прив’язалася. А я ось чудово знаю, що таким, як він, дорогу переходити не варто. Таких, як він, або вбивають відразу, або тримаються від них на безпечній відстані, — він відстібає наручники. — Виходь, — каже.