Моя зухвала - Ема Ноель

Хіба ГУР шантажували б злочинця, погрожуючи вбити мирного громадянина?

А раптом Руслану на мене начхати? Що вони тоді робитимуть? Невже завдадуть мені шкоди?

— Якщо з її голови хоча б волосинка впаде…

Руслан.

Таки прийшов.

Знову прийшов.

Він повільно, граційною ходою хижака виходить на світло, йде з піднятими вгору руками. Зустрічаюся з ним поглядом… і вмираю. Він дивиться на мене з болем, образою, але без злості.

Мені стає соромно. Хочеться крізь землю провалитися, аби не бачити його пронизливого погляду.

— Впаде і не один, якщо ти не підпишеш шлюбний контракт і не віддаси свій бізнес моїй доньці, — каже Віктор. — Ну, і звичайно ж, якщо не триматимеш язика за зубами.

Бізнес? Уся справа в грошах?

— Я підпишу, — каже хрипким голосом Руслан, зупиняючись у декількох метрах від нас і не відводячи від мене погляду. — А ти відпусти дівчину. Вона тут ні до чого.

Світло ліхтаря падає на нього, відсвічує холодними відблисками в блакитних очах, що здаються зараз практично чорними.

— Звичайно, що ні до чого, — гмикає Міла. — Але судячи з того, що ми почули, — вона піднімає руку, у якій тримає знятий із мене браслет, — ця дівчина виявилася єдиним способом вгамувати твій запал. А мені, знаєш, прикро. Зі мною ти не був таким ніжним.

Вони все чули. Слухали. Робили висновки. А тепер використовують це проти Руслана.

І хто ж з них після цього "зло"?

— Або ти підписуєш контракт і віддаєш свій бізнес, або дівчисько помре. Вирішуй, — тисне Віктор.

Вони не ГУР. Вони не поліція. І їх не цікавить те, що відбувається вночі на вулицях нашого міста. Гроші вирішують усе. Гроші цікавлять усіх.

А я зрадила Руслана.