Моя зухвала - Ема Ноель

Кілька годин нудьги заганяють мене практично в депресивний стан. Я вже шкодую, що захотіла залишитися. Зустрічі, наради, в перервах Руслан практично "зникає" в документах, щось вивчає, читає, підписує…

І п’є дуже багато кави. Він навіть поїсти не відривається. Жах якийсь, а не робота. Мені стає його шкода. Але я розумію, що якщо буду відволікати, зроблю тільки гірше і процес затягнеться на довше.

Тому сиджу й мовчу. Мені принесли зручне крісло й поставили збоку так, що ми з Русланом можемо бачити одне одного. Зависаю в телефоні, думаю. Не показую, що мені нудно. Якоїсь миті навіть здається, що Руслан зовсім забув про моє існування. Але це не так. Іноді він кидає на мене короткі погляди, суть яких мені вловити ніяк не вдається.

Я думала, що зможу почути щось корисне, потрапивши до нього на роботу, але крім фрази, кинутої вранці, сенс якої теж ні до чого не прив’язаний, так нічого нового й не з’ясувала. Мабуть, тут Руслан не говорить про свої темні справи. Або поводиться обережно в моїй присутності.

— Маленька, ти як? Не втомилася? — раптове питання вириває мене з роздумів, поки я по десятому колу обмірковую одне й те ж, намагаючись докопатися до суті.

— Від чого? — хмикаю мимоволі. — Я ж нічого не роблю. А ось те що ти навіть не обідав, мені не подобається.

Блаженна усмішка з’являється на його обличчі. Руслан піднімається і швидким кроком підходить до мене. Опускається навпочіпки й бере мої руки у свої. Дивиться пильно в очі, з ніжністю, теплом.

— Ти хвилюєшся за мене, — шепоче чуттєво, тихо, і притискається губами до моєї руки.

Я навіть якось не подумала про це в такому контексті. Розглядаю його обличчя. Мимоволі тягнуся до саден і обережно торкаюся кінчиками пальців.

— Розкажи мені, звідки це? — наважуюся поставити питання, яке не дає мені спокою весь день.

Руслан хмуриться. На обличчі прослизає роздратування. В погляді непроглядна темрява. Йому не сподобалося те, що я цим зацікавилася.

— Тобі не потрібно задаватися такими питаннями, — відповідає і відводить погляд. Явно думає про щось своє.

— А як же розмови про довіру? Ти казав, що розповіси мені? Передумав? Навіщо тоді було говорити про кохання і кликати мене заміж? — відштовхую чоловіка в роздратуванні і відвертаюсь, схрестивши руки на грудях.

— Кіті, — вимовляє зі стогоном, з болем. Зітхає. Намагається зловити мій погляд, але я його ігнорую. — Подивися на мене, — звучить вимогливо. — Будь ласка, — цідить крізь зуби, а не просить.

Повертаюсь, впиваючись у нього роздратованим поглядом.

— Я розповідаю тобі не все тільки з однієї причини: заради твоєї безпеки. Є такі речі… — відводить погляд, немов обмірковує, що і як сказати. — Зараз відбуваються такі речі, у яких мені самому необхідно розібратися, перш ніж я зможу комусь щось пояснити. І тим паче я не збираюся піддаватися твоїм примхам, наражаючи тебе цим на небезпеку, — простягає до мене руки, але я знову нервовими рухами відштовхую його. — Кіті! — гарчить, уже не говорить. У голосі сталеві нотки, а в погляді сила, якій складно не підкориться.

Але це ж я: зухвале, уперте дівчисько. Я продовжую дути губи й не дозволяю Руслану знову мене відволікти й ухилитися від пояснень.

— Кіті, чорт забирай! Дивись мені в очі, коли я з тобою розмовляю! — різко хапає мене за зап’ястя і грубо струшує. Від несподіванки здригаюся й ошелешено на нього витріщаюся. — Те, що в мене на обличчі — дрібниці в порівнянні з тим, що може бути. Не роби дурниць! Не повторюй запитань, на які я поки не можу відповісти, — ковзає по моєму обличчю роздратованим поглядом.

Сама не розумію як так виходить, але сльози миттєво застилають очі й я починаю тремтіти і плакати. Не можу стриматися. І не хочу, щоби він це бачив. І його не хочу бачити!

Ненавиджу!

Він робить жахливі речі, ще й кричить на мене! Каже про небезпеку, хоча сам створює цю ситуацію.

Ненавиджу!

Ривком звільняю руки, ігноруючи біль, тому що він занадто міцно їх тримав, штовхаю його, підскакую і біжу до виходу.

— Кіті! Ану стій! — кричить.

А я біжу. Практично біля самих дверей Руслан таки наздоганяє мене й хапає за руку. Різко смикає мене на себе і стискає залізною хваткою поверх моїх рук. Не можу випручатися, не можу нічого зробити… Тому зі злості кусаю його за плече.

Він гарчить від болю.

Але у відповідь тільки стискає міцніше в обіймах і притискається губами до маківки.

Плачу.

Опускаю голову йому на плече і плачу.

— Навіщо ти це робиш? — питаю крізь надривний плач, не уточнюючи, про що йдеться, але сподіваючись почути відповідь саме на те, про що я подумала.

— Тому що мушу, — відповідає так само невизначено. Піднімає одну руку і кладе мені на потилицю, другою продовжуючи м’яко, але міцно утримувати мене за талію. Заривається обличчям у моє волосся й жадібно втягує повітря. — Тому що не можу тебе втратити, — шепоче тихо. — Не смій більше тікати від мене. Що б не сталося, не піддавайся емоціям. Вір мені.

Я б із радістю, але не можу.

У двері наполегливо стукають.

Робочий телефон на столі розривається.

А ми цього всього не помітили.

— Руслане! — чоловічий голос за дверима голосно кличе чоловіка. — Це терміново!

Руслан неохоче відривається від мене, але перш ніж відпустити, уважно вдивляється в моє обличчя, витирає сльози. Я майже заспокоююсь. Він притискається губами до мого чола, веде назад до крісла й змушує сісти, м’яко натискаючи на мої плечі.

— Заходь, — каже Руслан. Він не відходить від мене. Стоїть поруч, схрестивши руки на грудях.

Заходить чоловік, той самий, який останнім пішов з наради і сказав Руслану не вірити їм.

— Руслане, ці ідіоти збираються сьогодні відправляти наступну партію ді… — чоловік замовкає на півслові. Підіймаю погляд на Руслана і встигаю зловити спалах гніву на його обличчі. Він дивиться на співрозмовника. А співрозмовник на мене.