Час бою (болю) - Соломія Даймонд
*Аліна
Я не можу пригадати коли я востаннє так нервувала. Ці декілька хвилин були схожі на пекло. Я так сильно спітніла й мені навіть здавалося, що встигла за цей час схуднути на декілька кілограмів. З кожним ударом ми наближалися до фіналу. Аль Капоне виявився достойним суперником. Чесно кажучи, то мені навіть сподобалося змагатися з ним більше, ніж з Давидом. Мабуть, це все через азарт. Знали б ви, як сильно я боялася поразки. Кожного разу коли згадувала про бажання Fuddy-duddy, то мені ставало моторошно. У такий спосіб він хотів зламати мене. Однак, я готова була боротися до останнього. Гадаю, навіть якби я програла, то не змогла б зрадити Білінського. Кохання до нього було набагато сильніше, ніж будь-які парі. Вже краще я опинюся під товстим шаром землі поруч з моїм братиком на тому похмурому кладовищі, ніж опинюся в ліжку цього психа.
Під кінець нашого змагання я вирвалася вперед. Для перемоги мені бракувало лише одне очко. Попри те, що Аль Капоне був з ніг до голови вкритий захисним екіпіруванням, я відчувала як він злиться на мене. У великому та просторому приміщенні просто таки вирувала пекельна напруга, від якої ставало недобре. Складалося враження, що мене саму залишили в клітці з левом, який у будь-який момент може напасти й відправити мене на небеса.
Переді мною постає спогад з дитинства, коли ми з Давидом та Святославом влаштовували перегони на велосипедах. Поруч з дитячим будинком була крута гірка, на яку ми підіймалися й мчали з усієї швидкості, на яку тільки могли розігнатися. Брат так мною пишався, коли мені вдавалося обігнати його та Білінського.
Я відчула дотик до своєї спини, але коли обернулася, то нікого не побачила. Мабуть, це Свят подає з того світу знак, що він поруч і чекає на мою перемогу. Тепер я точно не мала жодного права на помилку.
Збираю всю силу в кулак і завдаю останнього удару. Удача таки мене не покидає і я влучаю у ціль. Він щастя я скидаю важку маску й починаю радісно стрибати навколо своєї осі. У мене навіть виступили сльози. Проте, я не хотіла, щоб Аль Капоне їх бачив. Відвернулася від нього й швидко стерла, неначе й нічого не було.
— Вітаю з перемогою, — каже той, неначе у нього в роті шматок лимона. Мені хочеться покривитися йому у відповідь, але моє виховання мені цього не дозволяє.
— Дякую, — кажу я, повертаючись до нього обличчям. Високо здіймаю голову з переможною посмішкою на вустах. — Це було не просто. Ти доволі сильний гравець, але... — Він обриває мене на половині слова. Мені хочеться стукнути його за це по голові, бо я терпіти не можу, коли хтось не дає мені висловити свою думку.
— Але не такий вправний, як Давид. Саме це ти хотіла сказати? — Я схвально киваю, відчуваючи збентеження. Навіщо ці пусті балачки? Він хоче викликати в мене співчуття й надіється на те, що я пошкодую його? Можливо, колишня Аліна так би й зробила, але точно не та, що зараз стоїть перед ним.
Мені надоїло бути чемною та слухняною дівчинкою, яка намагається всім догодити. Мені надоїли всі ці співчутливі погляди та шепотіння за моєю спиною. Мені надоїли ці кляті недоговорювання та таємниці. Я хочу зняти з нього цю бісову маску й нарешті покласти край цим стражданням. І жодні квіти, компліменти чи інші хороші вчинки у мою сторону не перекреслять усього лайна, яке зробила мені людина, яка зараз стоїть переді мною. Існують речі, які не варто пробачати, бо тоді вони вилізуть нам боком. Погані люди не цінують хороших вчинків. Вони користуються милосердям інших, а потім запихають їм ніж у спину у найнеочікуваніший момент.
— Так, — зізнаюся я, хоч і знаю, що це нашкодить його самолюбству. Чесно кажучи, то поки я не зустрічала людини, яка була кращою в фехтуванні за Давида. Він дуже любить цю справу й постійно самовдосконалюється. За це йому від мене велика шана та похвала.
— Он як... — Я сама по собі дуже нетерпляча людина. Мені не хочеться тягнути інтригу, тим паче, що я вже й так запізнююся на своє побачення-сюрприз.
— Саме так, а тепер прошу зняти маску. Ти програв і зараз я маю повне право дізнатися ким ти є насправді. — Я роблю крок назустріч і Аль Капоне прислоняється спиною до стіни. Нехай тепер він побуде на моєму місці й відчує себе жертвою, яка опинилася в глухому куті.
— Прошу... — Він підіймає руки вгору і мені навіть на мить здається, що він змирився зі своєю поразкою. А втім, коли я роблю крок йому на зустріч, то він підіймає з підлоги рапіру й приставляє її до моєї шиї, яка зараз не захищена через те, що я зняла маску. — Невже ти думала, що все буде так просто? Гра ще не закінчена, Алінко. — Мені хочеться провалитися під землю від власної безпорадності. Навіщо я тільки знімала цю маску? Як могла подумати, що він відпустить мене звідси цілою та неушкодженою? Як, трясця?
— Я чесно виграла! — кричу на нього, міцно стиснувши кулаки.
— У поганців не існує поняття чесності, крихітко. Виграю я чи ні, а все й так буде по моєму, розумієш? У цьому й вся різниця між нами. — Я різко смикаюся вперед і мої пальці ковзають по його масці. Трясця! Мені бракнуло декількох міліметрів, щоб скинути її з нього.
— Е, ні. Ти дізнаєшся хто я лише тоді, коли підеш зі мною. Надіюся, ти вже достатньо доросла дівчинка і мені не доведеться пояснювати тобі чим ми будемо займатися. — Він голосно сміється, схиливши голову на бік. Кінчик рапіри впивається в мою шкіру. Поки це не боляче, але один не вірний рух може коштувати мені життя.
— Мені не підходить цей варіант. Я ніколи не буду твоєю, покидьку, ясно? Впевнена, що в ліжку ти такий же нікчемний, як і в фехтуванні. Ти просто шматок боягузливого лайна, який не зміг перемогти дівчинку, Аль Капоне. Та ти просто малий боягуз, якому пора на Кульпарківську! — Тепер мене вже не спинити. Якщо мені судилося тут померти, то перед цим я скажу всю правду, яку я про нього думаю.
— Замовкни, Аліно, інакше я змушу тебе пошкодувати про все сказане. — Він махає рукою і одна з його рукавиць падає на мат. Мій погляд чіпляється за татуювання. Це цитата українською мовою. Проте, я не можу її розібрати, бо вона дуже дрібним шрифтом. Не пригадую, щоб хтось із моїх знайомих мав щось подібне. Отже, можна зробити висновок, що я не знаю цю людину.
