Моя зухвала - Ема Ноель

Розмова так і не відбулася. Ми повечеряли й лягли спати. Я бачила, що Руслан втомився, і не захотіла повторювати свої питання, а він не став пояснювати. Ледь уклавши мене у своїх обіймах, Руслан заснув.

Згодом заснула і я, встигнувши подумати про те, наскільки мене розслабляє присутність цього чоловіка.

А вранці я знову знаходжу себе в порожньому ліжку. Руслана немає. І, звичайно ж, за кілька хвилин я з’ясовую, що вдома його теж немає.

Прийнявши душ і поснідавши, я одягаюся, рішуче збираючись вийти з дому. Ні, не тікати, а знайти його.

Гірка усмішка розповзається моїм обличчям від усвідомлення ситуації. Раніше він за мною ганявся й шукав мене, а тепер усе навпаки.

Але спершу я йому телефоную.

— Так, кошенятко. Ти вже скучила? — муркоче ласкаво в телефон. Чую, що усміхається.

— Так. Руслане, а ти де? Я до тебе хочу, — буркочу жалісливо.

На кілька секунд зависає пауза.

— Кіті, я працюю. Я однаково зайнятий, — напружено відповідає. Але я чую, що він сумнівається, що варто мені дотиснути, і він здасться. І я тисну. Мовчанням. — Маленька…, — з нотками відчаю. Мовчу. — Гаразд, я відправлю за тобою водія, — приречено.

Ура! Скрикую радісно.

— До зустрічі, кошеня, — говорить, явно усміхаючись, і обриває зв'язок.

Я рада, що він погодився. Це означає, що нічого поганого Руслан зараз не робить. І, можливо, ми ще один день зможемо побути разом.

За мною приїжджає авто. Крім водія в автомобілі ще й охоронець. Знаю, що в Руслана їх багато. Є такі, що захищають його відкрито, а є абсолютно непомітні. Але я примудрялася тікати від усіх.

Або мене просто раніше не охороняли так ретельно. Тому що зараз я бачу непримітний автомобіль, який всю дорогу слідує за нами. Не випадково ж, вірно?

Ми приїжджаємо до величезного офісного центру. У здивуванні відкриваю рот. Я бачила цю будівлю на знімках і знаю, що вся ця багатоповерхівка належить Руслану й там працюють його співробітники. Але вживу воно виглядає ще ефектніше. Скільки тут поверхів? Сорок? П’ятдесят? Або більше?

Очманіти!

Водій залишається в автомобілі, а охоронець веде мене всередину. Оглядаю захопленим поглядом величезний ресепшн із диванами й дівчину в строгому костюмі за стійкою. Побачивши нас, дівчина усміхається, киває і дзвонить комусь. Охоронець зупиняється. Я теж, адже поняття не маю, куди йти.

— До пана Бергера приїхала наречена, — повідомляє вона. Від слова “наречена” тілом проходить приємне тремтіння. — Проходьте, — говорить вона нам, знову даруючи привітну усмішку.

Ліфтом піднімаємося нагору, на останній поверх. Я трохи хвилююся. Я вперше в такому місці. Навіть ліфт тут шикарний. Я б сама в такому місці працювала з задоволенням.

Ліфт веде в коридор, по два боки якого знаходяться двері з табличками. Біля одних з них ми й зупиняємося. Охоронець відчиняє двері, пропускає мене всередину й залишається зовні.

Я трохи гублюся. Тут не Руслан. Переді мною сидить дівчина за великим столом. Лише за мить я розумію, що вона, мабуть, секретарка. Вона піднімає на мене погляд і миттю натягує привітну усмішку, хоча очі залишаються холодними.

— Добрий день. Руслан поки зайнятий. Можете почекати он там, — вона вказує кивком у бік крісел біля стіни і знову дарує мені білозубу посмішку, позбавлену будь-яких емоцій.

Дивлюся на двері праворуч від секретарки. Не знаю, що вона собі навигадувала, але внизу на ресепшені сказали, щоби я проходила. Отже, я пройду. А навіть якщо б не сказали, я б усе одно пішла. Сам назвав мене нареченою, а наречена чекати під дверима не зобов’язана.

Поки я стою біля входу, плануючи, як швидко проскочити повз дівицю, вона, мабуть, вирішила, що я соромлюся і втратила до мене інтерес. Секретарка зосередила увагу на моніторі комп’ютера. Але я встигаю помітити, як на її обличчі проскочила зловтішна посмішка.

Подивимося, хто буде посміхатися останнім.

Швидким кроком йду в бік дверей, а вони тут одні, крім тих, через які я увійшла. Не встигаю проскочити. Дівчина миттєво підскакує з робочого місця й перегороджує мені шлях.

— Я ж сказала почекати. У Руслана нарада, — тихо цідить крізь зуби.

— Відійди, — кажу, готова вчепитися в її випещені патли, якщо буде потреба.

Вона стоїть на місці. Кидаю погляд в бік її столу. Помічаю дещо, що мені зараз буде дуже доречним…

Хапаю сміттєвий кошик біля її столу і надягаю цій нахабі на голову. Шкода, що там крім папірців нічого більше немає.

Вона скрикує й ошелешено розводить руки в боки.

А за мить відчиняються двері кабінету, у який секретарка мене не пускала. На порозі стоїть Руслан. Він дивиться на свою помічницю. Подив на обличчі чоловіка стає все більш виразним.

Секретарка, прийшовши до тями від шоку, знімає сміттєвий кошик з голови й розвертається до Руслана всім тілом. Його погляд перескакує на мене.

Я дуже зла. Якого біса ця фіфа мене не пускала? І я ні краплі не шкодую про те, що зробила.

— Що тут відбувається? — питає Руслан холодним тоном і знову дивиться на свою помічницю. Хоча, я думаю, він чудово все зрозумів.

А ще я бачу, що цей Руслан зовсім не схожий на того ласкавого хлопця, якого я бачу вдома. І не схожий на того монстра, якого я чула, коли він знущався з когось. І навіть не схожий на того, який витягав мене з халеп і злився не на жарт.

Хоча, цей Руслан теж виглядає… небезпечно. Від нього надходить якась сила, що відразу хочеться опустити очі й попросити пробачення.

Але я цього, звичайно ж, не роблю. Я дивлюся йому прямо в очі, гордо піднявши підборіддя.

А ось його секретарка приймає покірну позу й тихо відповідає.

— Вона мені кошик зі сміттям на голову одягла. Це дикість і… — вона піднімає голову й зараз же замовкає під його крижаним поглядом.

Руслан запитально вигинає одну брову, окидаючи мене своїми пронизливо блакитними очима.

— Вона мене не пускала до тебе, — говорю спокійно і веду плечима.