Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

― Що? — обличчя витягується.

Лише через кілька хвилин розумію, що він має на увазі.

― Ні… Ні! — різко хитаю головою. — Я нічого такого. Я… ― затинаюсь

В голові паморочиться. Язик починає заплітатись. Думки знову стають в'ялими, незв'язними. Адреналін привів їх до ладу лише на кілька хвилин. Мене дійсно зараз можна прийняти за п'яну.

― То куди тебе?

Видихаю:

― Додому...

Додому, у ліжко... В безпеку...

― А де дім? -- уже крізь сонний туман долітає глухе.

А й звісно, де? Незнайомець навряд чи знає мою адресу.

Наморщую лоба. Намагаюсь згадати. Через хвилину розумію, що й сама її пам’ятаю слабко. Слова крутяться в голові, але зв’язати їх до купи неймовірно важко.

— Вулиця… Мака… рів… Макаренка… двадцять три…

― Що? Яка вулиця? Макаренка? Макарівська?

Уже крізь сон намагаюсь виправити:

― Макар… Макар... івська, — шепочу, крізь позіхання. Але вже й сама не чую своїх слів. Знов невиховано позіхаю. Навіть долонею рота не затуляю. Лише втикаюсь новому у пухнастий комір курточки. І солодко засинаю.