Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

― А де саме?

Ну от… Нащо йому це?

― Це допит? — так прямо й відрізаю. Хоча за звичай оминаю гострі кути.

― Це невимушена розмова, — тут не стримуюсь і пирхаю. А він продовжує… — Двох людей, які провели ніч разом…

Знову спалахую. «Ніч разом» — звучить двозначно

― Під одним дахом, ― уточняє. В очах стрибають бісики.

― Ландшафтний дизайн… ― бурчу, ховаючись за чашкою з кавою. І тепер щиро вважаю, що маю право поцікавитись у відповідь:

― А ти?

― Я вже не вчусь, ― гмикає. ― Я вже все вмію…

Ну де таких самовпевнених роблять?

― Так прямо все?

― Все — не все, але з універу виніс, все, що міг.

― А зараз?

― Зараз працюю не по професії…

― Бандитом чи що? ― ще раз роздивляюсь шикарний новий ремонт.

Хай і не бувала у багатих будинках, розумію — простота тут  показна. Добре знаю, що отой чорний змішувач у мийці коштує з п’ять моїх стипендій. Німецька фірма, якісний матеріал, модний дизайн… У мене тато сантехнік, і такі речі він встановлює лише у багатіїв.

― Чому бандит? — щиро дивується. — У наш час і чесним шляхом можна на хліб собі заробити. Якщо, звісно, маєш голову на плечах.

Закочую очі. Щось не віриться. Теж хотілося б так думати, але ж не маленька, знаю — це неможливо.

― Де, наприклад?

― Ну... в ІТ…

― О, це потрібно генієм бути… і трішки дивним…

― Значить, я дивний… — відкидається на спинку крісла.

Упс! Прикриваю долонею рота. Ну, хто мене за язика тягнув? Стереотипи зіграли злий жарт. Уявити, що цей сексуальний красень заробляє собі на життя копирсанням у програмах, дійсно важко. Я завжди думала, що айтівці миршаві, худі й в окулярах. Ніка-Ніка... Біда...

― Ти не занадто цинічно мислиш для свого віку? — між тим продовжує мене вивчати. Їй богу, наче комашку під мікроскопом.

― У цинізму немає віку, — хитаю головою. Дивлюсь винувато з-під лоба. — Вибач, що образила.

― Пусте, — ставить чашку на стіл. — Ти закінчила?

Киваю. Після такого шматок в горло не полізе.

— Тоді їдемо. Ти поки вдягайся, а я машину прогрію…

Знову киваю і йду за курточкою. Кручусь перед дзеркалом. Дійсно куца, як і казав Дем’ян. Футболка стирчить з під неї, наче зібгана складками спідниця. Бо не моя, Катіна. Моя вдома. Темно синя, довга, аж по коліна. З секонду. П’ять років її ношу. На вечірку таку вдіти соромно. А ця, рожевенька, гарно підходила до образу. Я й погодилась. Знала б що пішки додому збиратимусь йти, взяла б  свій балахон. Та що там балахон, взагалі б відмовилась, не дивлячись на слізні умовляння подруги. Але після бою кулаками не махають. Розхльобуй, Ніка, все, що натворила за останні двадцять чотири години…