Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль
Дем’ян
На зустрічі як завжди весело та гучно. Однокурсники розсілись по своїх кутках. Наш столик один з найкращих. Поряд не снують офіціанти з тацями, до шумної кухні далеко. Можна погомоніти затишно.
Дивно. Наче розбіглись ми стільки років назад. Кожен має власне життя. Та спільні теми знаходяться. Мабуть, я й потрапив на цей факультет тільки щоб зустріти друзів. Бо моя професія зовсім не пов’язана з міжнародними відносинами. Ані краплі.
— Так от. Повертаюсь до Володі. Я тобі кажу. Видали цей непотріб. Не згадуй про нього. Скачай eset. І забудь про віруси. Тим паче при твоїй роботі, коли вся база клієнтів може полетіти до чортів собачих.
Пихтить. Як завжди, спочатку питають, а як чують відповідь, що дешево і сердито буває лише або дешево або сердито, ображаються. І це мовчу, що взагалі-то безпека не моя спеціальність. Проте, коли кажеш чарівне слово "ІТ", будь готовий до консультацій. При чому питають усе, починаючи від переустановки вінди і до вибору, як не дивно, мобільного телефону. Своїм можна. А от знайомі знайомих гуляють лісом. Окреслювати особистий простір навчився ще в універі.
Поряд на стілець приземляється Марк. Наш мер, а в минулому староста групи. Трохи не в гуморі й з таким загадковим виразом обличчя, що навіть не відразу вітання чує. Ковзає уважним поглядом по залу, наче шукає когось.
— А де мені його взяти? — знову Володя
— Кого? — перепитую. Геть забув про що він.
— Оцей твій "есет"?
Давлю роздратування.
— Я кину тобі посилання на офіційний сайт. Глянеш у месенджер, — підіймаюсь з-за столу. Вдаю, що треба відійти. Може Володю хтось відволіче, і він від мене на трохи відлипне. Зовсім не змінився Оніпієнко. Яким був докучливим в студентстві, таким і залишився.
Лавірую між однокурсниками, інколи зупиняюсь. Вітаюсь і нарешті опиняюсь за дверима. У залі душно. Ковток морозного повітря освіжає миттєво. Щось відвик я від шуму. Від тусовок, вечірок. Може тому й купив собі новенький котедж за містом. Їхати від центру звичайно далеченько, зате свобода. Сусідів немає за стінкою. Хочеш – музику слухай, хочеш спи пів дня. І тупіт маленьких ніжок сусідських дитинчат та завивання й гавкіт їх жвавого лабрадора не заважає працювати. Кодити ідеально під важкий рок, метал. Викрутив на повну гучність, відкрив реакт і понеслась. А на квартирі по батареях стукають.
З дверей випорхує зграйка дівчат, однокурсниць: Віка, Настя і, здається, Наталка. Притримую стулку. Хихикають. Посміхаюсь у відповідь. Хихотіння голоснішає. Ні, геть не змінились, які були у дев’ятнадцять, такі залишились у двадцять дев’ять.
— Сумуєш, Радченко? — кладе долоню на груди Наталка.
Настя стріляє у мене лукавим поглядом. Подобалась мені в студентстві. Відшила.
— Хіба можна з такими красунями? — відвішую трохи кострубатий комплімент.
Та дівчатам заходить. Червоніють задоволено, переглядаються. Гарячі пальчики Наталки пірнають у виріз сорочки. Зовсім трошки, непомітно.
— Ти змінився, Радченко.
Ще б пак. Очкарик у в'язаному светрі давно у минулому. Та й про заробіток мій, впевнений, уже в курсі. Такі плітки розносяться швидко.
— А ви, красуні, майже ні. Наче й не пройшло стільки років, — акуратно відводжу нахабну долоньку. Знову ловлю зацікавлений погляд Насті.
— Бука, — жартівливо погрожує пальчиком Наталка.
Підхоплює подруг під руки й розвертається спиною. Але Настя спритно вивільняється.
— Йдіть. Я наздожену, — рішуче говорить.
А це вже несподівано.
Зостаємось наодинці. Раніше, за таку можливість я б піврічну стипендію віддав. Зараз просто цікаво, що буде далі.
— Дем, — підходить ближче. Не торкається, як Наталка. Але я все одно відчуваю жар її тіла. — Я тут подумала... — нерішуче відводить погляд. — Вечірка майже скінчилась... Хтось ще в сауну намірився їхати... А я... Я б краще закінчила цей вечір в тихій, спокійній компанії. За чашечкою кави.
Пропозиція більш ніж відверта.
Струшую з голови сніг. Кава б не завадила. Наскільки знаю, Настя незаміжня. Я теж вільний. Гарний би був кінець вечора. В сауну не бачу сенсу їхати. Сьогодні я за кермом, і не пив. А на тверезу, щось не хочеться продовження банкету.
— Не сьогодні, Анастейша, — називаю студентським прізвиськом. Не люблю, коли отак вішаються. Надаю перевагу самому обирати здобич. Настя, чомусь, не приваблює. — Але підкинути додому можу.
— Тоді чекаю тебе тут, — лукаво стріляє очима. Підіймається на носочки, чмокає гарячими вустами в холодну щоку.
До зали повертаюсь за піджаком, прощаюсь. А нас і справді поменшало. Мало хто тепер має змогу відриватись до ранку. І вже у дверях наштовхують на якусь стару циганку. Хустина, спідниця, золотом обвішана, як ялина.
— Погадати, мілок?
— Не варто, — намагаюсь обійти. Якось ніколи не вабило знати майбутнє. Та й не вірилось, що взагалі хтось може його знати.
— Постій. Я мушу!
— Замовлення, — здогадуюсь. Певно акторка, і це частина шоу програми.
Дивиться чорнющими очима.
— Можна і так сказати
— Гадайте! — простягаю долоню.
Хвацько хапає своїми лапками, уважно вдивляється у щось.
— Долю свою знайдеш сьогодні, — бурмотить. — Тільки не пройди повз.
— Домовились, — забираю руку. — Скільки з мене?
— Це безплатно...
Знизую плечима. Мабуть, з акторами вже розрахувались.
— Йди. Бо спізнишся, — ледь не штовхає в спину.
Там й справді чекає Настя. Тупцяє біля ґанку. Пухнаста шубка уже геть вкрилась снігом. Підхоплю одногрупницю під руку і захоплюю в сторону стоянки.
— У-у-у, яка машинка, — оцінювально оглядає мій кросовер.
Гмикаю. Відчиняю дверцята та допомагаю сісти.
— Яка адреса?
— Волі, дванадцять, — облизує червоні губи.
«Ох, Настуню…», — подумки хитаю головою: — «Що трапилось з тією правильною дівчинкою?».
Дорога важка, їду повільно. Снігопад посилився. Плетусь ледь не тридцять кілометрів. Навіть коли вчився, не пам’ятаю, щоб їздив так повільно.
