Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

― Що ж робити з тобою, Снігуронько? ― дивлюсь на ляльку. Але вона лише сонно морщить носа у відповідь. Здається ще більш беззахисною і невинною уві сні.

Заводжу машину і повільно рушаю. Слизька засніжена дорога вимагає уваги та обережності. А зараз, коли в ній сонний пасажир, удвічі сильніше відчуваю свою відповідальність.

Через десять хвилин уже під’їжджаю до власних воріт. Паркуюсь у дворі.

Підхоплюю дівчину на руки. Вона така легенька, навіть у пуховичку. Хоча що там того пуховичка. Куций, навіть сідниці не закриває. А далі коротенька спідниця і колготки. Ноги льодяні. Вона вся льодяна. Дійсно Снігурка. А я так розгубився, що навіть пічку в авто не підкрутив, телепень. Хоч би обмороження не було.

Заношу в будинок, опускаю на диван у вітальні. Вибору немає. Мокрий одяг треб зняти. Переодягнути в щось тепле.

Знаходжу чисту суху футболку, спортивні штани та в’язані шкарпетки. Кладу на журнальний столик, щоб під рукою. Щічки Снігурки уже почервоніли, розігрілись. Я ще й котел підкрутив. Хоча спеки не люблю. Але одну ніч можна потерпіти.

Рожеві губки привіткрились уві сні. Дихає глибоко, рівно. Спить. Навіть не прокидається, коли знімаю курточку, кофтину. Доводиться пірнути рукою під спідницю. Шкіра уже тепла, не льодяна, і це втішає. Отже недовго була на морозі.

Зі здивуванням розумію, що на ній не колготи, панчохи.

Кров шугає до скронь. Долоня стає гарячою, наче пічка. Усвідомлюю, що тримаюсь за голу дівочу ніжку, якраз там, де закінчується резинка панчохи. У горлі першить. Прокашлююсь. Намагаюсь швидко їх зняти. Й не звертати уваги наскільки ніжна й гладенька шкіра під моїми долонями, зваблива. Наче створена для пестощів.

Поспіхом натягую теплі спортивки. У футболку переодягаю не дивлячись, щоб не піддаватись спокусі. Лише краєм ока помічаю ніжні обриси під мереживною білизною.

За цей час дівчина навіть не реагує на мої дії. Наче дійсно лялька. Лиш тихо щось бормоче уві сні, а коли вже збираюсь йти, раптом хапає за руку. Намагаюсь обережно вивільнити пальці, але вона жалібно хникає.

Насуплююсь. В няньки я не наймався. І так пам’ятник за витримку можна поставити, поки возився з нею, як з немовлям. Але чомусь серце стискається від жалю. Згадую перелякані очі, прохання про допомогу… «Гаразд, посиджу тут тихенько, поки засне міцніше, а тоді підіймусь до себе…», ― вирішую й вмощуюсь на підлозі поряд з диваном.

Не забувайте, мої любі, додавати книгу у бібліотеку, щоб бачити продовження. Я неймовірно вдячна Вам за підтримку, за ваші зірочки та коментарі, за добрі слова й репости. Це неймовірно мотивує й спонукає писати далі. 

Ваша Ванілька❤️

Пи.Си. Не забувайте також підписатись на сторінку автора, якщо вам сподобалась моя творчість))) У мене заплановано ще багато історій)))

Й гортаємо далі, там ховається продовження)))