Темна Академія-4 - Марина Сніжна

– Хочете, щоб я роздяглася зовсім?

– Білизну можеш залишити, – милостиво дозволив декан.

– А можна дізнатися, навіщо це все? – кусаючи губи, не витримала я.

Губи лорда Байлерна викривилися в іронічній посмішці, і я приречено зітхнула. Не скаже, на це не варто сподіватися. Буде знущатися до останнього!

Гаразд, хоче, щоб я роздяглася? Зроблю це. Але нехай тільки спробує перейти межу! Тоді точно відмовлюся від його наставництва! І начхати на ту небезпеку, якою він мені постійно погрожує. Хоча, судячи з непроникного обличчя чоловіка, мої принади його мало хвилюють.

Я неохоче скинула форму, залишившись у ліфі та спідній білизні, і обхопила плечі руками. Все ж таки незатишно стояти ось так перед чужим чоловіком. Тим більше тим, хто викликає мало симпатії.

Намагалася втішитися думкою, що він мене вже бачив оголеною. Першого дня в Академії, коли змусив роздягнутися перед натовпом стурбованих першокурсників. І потім, у душовій.

– І що далі? – похмуро запитала я.

– Холод відчуваєш? – запитав лорд Байлерн, байдуже обводячи поглядом моє тіло.

– Трохи. Я ж не зовсім байдужа до холоду. Нехай навіть і переношу його легше, ніж решта.

– А тепер зосередься на цьому і постарайся зовсім прибрати неприємні відчуття. Уяви, що по тілу пробігають теплі хвилі або щось подібне.

– Гаразд.

Я відчула себе трохи впевненіше, зрозумівши, що в думках декана й справді не було нічого двозначного. Просто випробовує ще одну властивість мого організму – малу сприйнятливість до холоду.

Для кращої концентрації заплющила очі і перестала охоплювати себе руками. Вони безвольно повисли вздовж тіла. Те, що під час концентрації не слід схрещувати кінцівки, я вже давно засвоїла. Щоб енергія вільно струмувала вздовж тіла, воно не повинно створювати природні блоки.

І все ж таки зосередитися вдавалося через силу. Пориви вітру жбурляли в обличчя жмені снігу. В самій білизні перед деканом Байлерном теж стояти було не дуже приємно.

– Ну? – нетерпляче запитав він, коли минуло не менше п’яти хвилин, а я продовжувала безсилі спроби викликати відчуття тепла.

– Не виходить, – зізналася я із зітханням.

– Зберися, – декан насупився. – Мені не подобається твій сьогоднішній стан. Ти ніби перебуваєш десь в іншому місці, а не тут.

– На жаль, я тут, – пробурчала ледве чутно.

– Якщо не зробиш того, чого я вимагаю, протягом двох хвилин, залишу тебе саме так. Заберу твій одяг та поїду. Тобі доведеться повертатися до Академії практично оголеною. Гадаю, багато хто буде радий насолодитися таким видовищем! – наставник криво посміхнувся.

По його зухвалій фізіономії я зрозуміла – і справді це зробить. Жодних моральних принципів у нього немає. Як і жалості чи співчуття до будь-кого. Виродок!

Насупившись, я знову заплющила очі і постаралася відволіктися від усіх неприємних відчуттів, що заважали виконати завдання.

Може, допомогла злість. А може, погроза виявилася настільки дієвою, що організм нарешті мобілізувався. Проте цього разу почало виходити. До того ж досить швидко. По тілу заструмували теплі хвилі, а відчуття холоду остаточно зникло.

Повільно розчепивши повіки, я демонстративно розправила плечі, даючи зрозуміти, що впоралася.

– А тепер постарайся відгородитися від власного тіла. Зосередься на повітрі навколо себе. Відчуй коливання температури, керуй нею. Зроби простір навколо себе ще холоднішим.

– Хіба я й таке можу? – вражено запитала.

– Якщо я наказую тобі щось зробити, значить, точно знаю, що зможеш, – процідив декан. – Досить пустопорожніх розмов! Просто роби те, що я кажу.

Пустопорожніх розмов? Цікаво, коли це ми їх із ним вели?

Свої заперечення я, ясна річ, залишила при собі і знову заплющила очі.

Близько десяти хвилин марно намагалася виконати завдання, але нічого не виходило. Навіть підключення духа-хранителя нічого не дало. Врешті я визнала свою поразку і розплющила очі.

– Напевно, цього разу ви помилилися, лорде Байлерн, – уїдливо промовила я. – Таке мені точно не під силу!

Не встигла я це сказати, як із грудей вирвався пронизливий вереск.

Луг зник. Тепер я стояла на невеликій дерев’яній дощечці, що зависла в кількох паринах над безкрайнім океаном. Чорний, похмурий і грізний. Він здавався розлитою смолою, в якій я могла опинитися, варто зробити необережний рух.

Насилу вгамувавши серце, що шалено калатало, я глибоко вдихнула морозне повітря. Ілюзія. Лише чергова збочена ілюзія декана Байлерна!

– Раджу поспішити, – почувся позбавлений емоцій голос. – Ти маєш п’ять хвилин, щоб змусити воду замерзнути. Не встигнеш – єдина твоя опора зникне. А тут глибоко, знаєш... Та й різні зубасті тварюки водяться.

На підтвердження останніх слів неподалік з’явився гігантський гострий плавець якоїсь рибини. Я нервово проковтнула.

– Лорде Байлерн, як, на вашу думку, я зможу заморозити океан?! – з обуренням видихнула я.