Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Десь далеко у вітальні жужукає телефон. Повідомлення надходять одне за одним. Але тепло біля самісіньких вуст, таке звабливе, запаморочливе, захоплює в полон. Примушує забути про зовнішній світ. І тільки голосний грюкіт з вітальні нарешті приводить до тями. Різко відсахуюсь, ледь не завалююсь на спину. Поцілунку так і не відбулось, але губи пече й поколює, наче їх щойно цілували.

Дем'ян в останній момент перехоплює, втримує у вертикальному положенні. Він й сам виглядає трохи ошелешеним і збитим з пантелику. Осоловілий погляд пробігає по мені.

— Кхм... — відводить очі, скуйовджує волосся на потилиці. — Тобі потрібен інший одяг. Зараз щось принесу. Дивлюсь, такими темпами ти скоро весь мій гардероб собі забереш.

Червонію.

— Шкода?

Насправді мені дійсно незручно. За бурчанням ховаю ніяковість і сором. Цілуватись надумала з клієнтом! Що за таргани мені ідею підкинули. Певно мадагаскарські, величезні...

— Навпаки, радію. Будеш боржницею. А забирати борги я вмію, — хитро посміхається.

Несподівано підхоплює на руки й несе у вітальню, там акуратно вкладає на диван.

— Я миттю! — обіцяє.

Знаходить на підлозі телефон — так от що грюкнуло і розігнало "мадагаскарців" в моїй голові — і, прихопивши його, йде нагору.

Зітхаю, приготувавшись чекати. Серце стукотить, навіжене та дурне. Ми щойно ледве не поцілуватись. Здається я зовсім втратила розум.

На екрані застигла картинка бойовика, який так і не додивились. Сама кульмінація... У правому нижньому куточку світиться повідомлення месенджера. Заважає. Хочу його закрити, навіть і не думаю читати, але око саме чіпляється за слова.

Від якось Анастейші. На аві шикарна темноволоса красуня. Червона помада, відкриті плечі. Сексуальна.

«Не можу додзвонитись! Сподіваюсь, плани на завтра в силі. Чекатиму у нашому кафе, любий» І купа цілуючих смайлів та сердечок.

У грудях щось холоне, стискає морозом горло.

«Нашому кафе» і «любий»... Ну так точно не напише звичайна знайома. Лише близька, дійсно близька. З якою є спільна історія, спільно проведений час, спільне кафе і, звісно, стосунки...

Сором, пекучий і гидкий, за свій вчинок, за його вчинок, розповзається червоною фарбою по шоках. Для мене чужі хлопці завжди були табу, а тепер я майже зрадила своїм принципам. Та й Дем'ян не кращий. Бабій і брехло. Має таку красиву дівчину, а мене зваблює, на каву проситься, натяки різні робить. Хоча чого оце чекати від таких. Весь світ у їхніх ніг.

Хочеться вилаятись вголос, але від обурення навіть епітет підібрати не можу. Одні здаються занадто легкими, від інших червоніють щоки — матюкатись я не звикла.

Коли Дем'ян повертається з новими спортивками й довгою футболкою, вже майже опановую себе. На зміну злості приходить холодне презирство. Навіть речі його брати бридко. А він нічого не підозрює, посміхається, як донині. Намагається продовжити флірт.

Всередині все закипає. Ненавиджу зрадників, просто терпіти не можу.

— Тримай, Снігурко.

Беру футболку, стримано дякую. Довга, мені буде, мабуть, до середини стегна.

— Спортивки поки не одягай. Хай пантенол всмокчеться.

— Ага, — уникаю погляду. Вдаю, що роздивляюсь футболку.

Влаштовувати скандал права не маю. Хто я йому? Навіть поцілунку не було. Цікаво, на що він розраховував? Теж піддався пориву чи думав, що звабить наївне дівчисько, а на ранок помахає лапкою?

Та Анастейша явно з його світу. Впевнена, доросла, вишукана. Чого його на сіру мишу потягнуло? Екзотики схотілось?

— Я, мабуть, спати. Завтра пари рано... — вигадую відмазку, щоб позбутись його компанії.

— Стомилась? — співчутливо.

— Неймовірно. Мені працювати й вчитись треба. Не всім бути багатими, як Ілон Маск.

Кривиться. Знаю, що грубо. Але пече у грудях досі.

— Ти не міг би? — кусаю губи, вказую на футболку.

Забирає брову, вдає, що не розуміє.

Зітхаю.

— Я не можу при тобі переодягтись. І встати, щоб піти кудись, теж не можу.

— Якщо хочеш знати, то я і так усе бачив, — лукаві вогники в очах наводять на думку, що не просто бачив, а ще й запам’ятав усі подробиці.

— Волію забути про цей ганебний випадок, — нервово мну в руках безневинну тканину. — Більше безкоштовних стриптизів не збираюсь влаштовувати.

Моє бурчання нарешті і його виводить.

— Це було важко назвати стриптизом. Ти не рухалась, не танцювала, — відповідає так само уїдливо.

— А ти, я бачу, знавець... — продовжую єхидничати.

— Не те щоб...

Пирхаю.

— У всякому разі, як би ти це не назвав, але повторювати подвиг я не хочу.

Здається. Розводить руками.

— Тоді добраніч, Ніка.

Закриває ноут. Збирає усе.

— Добраніч, — відповідаю, ледве стримуючи гірке зітхання.

Проводжаю поглядом. Як шкода. А я ж на якусь мить подумала... дозволила собі подумати... повірити у казку. А казок не буває. Варто затямити раз і назавжди.