Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

— Про мене не дуже цікаво... — ледве очі відводжу, щоб поглянути в обличчя.

— А це вже мені судити...

Розумію — не відстане.

— Звичайна провінційна мрійниця. Відмінниця. Активістка...

— Хороша дівчинка?

Киваю.

— Типова хороша дівчинка. Вчусь, винаймаю квартиру з подругою, працюю.

— І як тебе занесло, хороша дівчинко, в таку погану компанію?

— Чому погану? — відводжу погляд.

Не те щоб я друзів Каті захищала, чи вважала їх близькими, але все одно неприємно, коли ображають людей, з якими ти час від часу тусуєшся.

— Якщо ти не пам’ятаєш, що трапилось на тій вечірці, при цьому не бувши в драбадан, означає, що тобі щось підмішали у напій, — логічно заявляє Дем'ян.

Загалом, я й сама про це думала. Просто повірити в таке важко. Краще забути та стерти з пам'яті. Людей на святі було чимало. Хіба тепер взнаєш...

— Що, наприклад?

— Я не фармацевт, і не криміналіст. Ти в поліцію зверталась? — повертається до мене. Спирається стегнами на стільницю.

— А сенс? — знизую плечима. — Який склад злочину? Нас там було чоловік двадцять, не менше. Я навіть уявлення не маю, хто міг це зробити. Можливість у всіх була. А от …

— А ті двоє, які топтались поряд, — перебиває.

— Які двоє? — насуплююсь. Щось таке пригадую, мелькало в пам'яті. Сварка, падіння в сніг. Але таке розмите...

— Поряд з тобою було двоє... Знайомі? — знову повертається до плити, знімає булькаючу каструлю. 

— Не знаю... Ніби... — в голові мутно. Наче, я уже мимохідь згадувала, хто був зі мною на дорозі... Але тепер все як в тумані.

— Вечеря готова, — нарешті оголошує. Розкладає по великих білих тарілках спагеті з якимось соусом. Як у ресторані. Красиво.

Несе у вітальню на журнальний столик.

Я полегшено зітхаю. Розмова чомусь напружувала й викликала неприємні відчуття.

— Ще зараз кава і какао буде, — обіцяє. — Правда, доведеться згадувати як користуватись туркою. А ти поки фільм обери. У мене на ноуті непогана колекція зібралась.

— Я не знаю твоїх смаків, — чимчикую за ним у вітальню.

— На свій орієнтуйся.

Пирхаю подумки. Навряд чи він буде дивитись те, що люблю я. Тому приймаюсь шукати якийсь бойовик з більш-менш цікавим сюжетом і хорошим рейтингом. 

***

Їмо прямо на дивані, розташувавши тарілки на колінах. Голубуваті відблиски екрана грають на його щоках. Дивлюсь обережно з-під вій, щоб не помітив. Хоча можна так і не шифруватись, Дем'ян повністю захоплений сюжетом. На відміну від мене, дурепи пустоголової.

Мені здається що тану, наче та снігурка. Перетворююсь на маленьку калюжку від його близькості. Так затишно і класно не було давно. І що робити з цими відчуттями, з райдужним туманом в голові просто не знаю. Але знаю точно, що варто припинити так витріщатись.

Несподівано Дем'ян ловить мій погляд. Червонію, опускаю очі в тарілку. Попалась ідіотка. І судячи з задоволеної посмішки на губах, йому моя ніяковість до вподоби. Як і те, що заглядалась на нього, як баран на нові ворота. Тепер сам мене роздивляється, тільки не ніяковіє як я. Навпаки, погляд нахабний, задоволений.

Пий какао, вистигає, -- підсовує чашку.

Простягаю руку. Не скільки хочу пити, скільки хоч трохи відволіктись. Наші пальці зустрічаються. І ніби струм пронизує всі тіло від потилиці й до кінчиків пальців на ногах. Відсмикую руку. В роті пересихає. Але тепер я вже не наважусь узяти чашку.

Дем'ян відкидається на спинку дивана, дивиться на мене важким поглядом. Вивчає. А я не маю сили підійняти голову.

Іскрить у повітрі наче з поламаної розетки. Знову беру до рук чашку, щоб хоч якось здолати ніяковість. Може й у нього вистачить совісті не так відверто витріщатись.

Але таким як Дем'ян совість, схоже, забули додати у прошивку. Й далі дивиться. Наче я цікавіша за ту бійку головного лиходія й такого ж головного героя на екрані. Кров, місиво, все як люблять мужики. Чого на мене видивлятись? Туди глянь!

Рука дрижить, какао ляпає на джинси, і я зі свистом втягую в себе повітря. Не очікувала, що буде так боляче. Воно не гаряче щоб зовсім, але пече добряче. Підскакую від несподіванки, ще й на руку собі розливаю. Схлипую — на голій шкірі відчувається ще болючіше. Дем’ян зривається за мною.

— Треба швидко водою замити! — вихоплює з рук напівпорожню чашку, ставить на стіл і ледь не несе до мийки на кухні.

Я тільки очима лупаю. А він уже плескає з крана холодною водою на ногу і долоню. Збагнути не встигаю, як опиняюсь на стільниці, він хвацько зриває з мене джинси. Я тільки пищу протестуючи, мій опір для нього навіть не помітний. Швидко мочить кухонний рушник, прикладає до почервонілого стегна.

— Ну, Снігурко, одні проблеми з тобою. Як не замерзнеш, так згориш, — хрипко шепоче. Ніжно притискає прохолодну тканину. Бере мою долоню, примушує притримати рушник. — Зараз знайду пантенол. Не рухайся!

Я тільки кліпаю розгублено.

А він вже зникає у дверях ванної, але через кілька хвилин з'являється з ліками. Забирає рушник.

Знову протестую. Мої трусики видно з-під короткого светра — мені навіть в голову не могло прийти, що зніматиму джинси. Але чомусь здається, що вони його зовсім не цікавлять. Біла піна вкриває шкуру, приносить полегшення. Він акуратно розмащує її кінчиками пальців, намагаючись не торкатись шкіри. Трішки наносить на руку, ніби пестить ніжно. Хребтом біжать мурахи завбільшки з вгодованого слона.

Сковтую сухим горлом, щось намагаюсь сказати, висмикнути руку. Але він і сам її відпускає, знову приймається за стегно, чутливу шкіру з внутрішньої сторони, що миттю вкривається сиротами. Жар розливається венами, наче рідкий вогонь. Часто дихаю, надихатись не можу, наче повітря раптом не стало в кімнаті. Тіло поколює тоненькими голочками. Ледь не муркочу під плавними, пестливими рухами.

Дем'ян теж дихає важко, підіймає потемнілий погляд. Чорні зіниці затоплюють геть усю райдужку, губи наближаються. І мої повіки важко опускаються, ховаючи погляд. Я знаю, що зараз трапиться, розумію, але чомусь не можу спинити.