Моя зухвала - Ема Ноель

Залишилося всього лише п’ять днів. П’ять днів, і мені доведеться залишити цей дім. Як там сказав Руслан? Вчитися бути самостійною? Так у мене все життя промайнуло самостійно. Ні, брат, звичайно ж, давав якісь гроші, коли сам став на ноги. Але красти я навчилася раніше, ніж ходити. Життя змусило.

Тож не пропаду. Руслан пов’язаний обіцянкою рівно до мого повноліття, а далі він не зобов’язаний про мене піклуватися. Та і просити я не збираюся. Я розумію, що він мені нічого не винен. І так дякую, що не дозволив залишитися на вулиці.

Я жила у винайманій квартирі брата, але після його смерті платити за неї, звичайно ж, не було кому. Руслан вирішив забрати мене до себе. Чому — я не знаю. Гадаю, йому було б легше оплачувати моє житло, але він прийняв інше рішення. Мабуть, і справді почуття обов’язку змусило приглянути за мною, але аж ніяк не інтерес до мене. Інакше навіщо б він терпів усі мої витівки?

За п’ять днів я залишу цей дім і, швидше за все, більше ніколи не побачу Руслана, й один з останніх днів у його домі витрачений марно. Я не бачила Руслана, хоча сьогодні вихідний і зазвичай цей день він проводить вдома. Сумно. Прикро. Навіть слова не сказав. Розумію, що він не зобов’язаний мені звітувати, але я ж можу й учворити щось наперекір, зі злості, аби помститися.

Блукаю домом, шукаю, чим себе зайняти. У другій половині дня від нудьги роблю макіяж, зачіску, вибираю гарний одяг. Перемірявши мій скромний гардероб, зупиняю вибір на вільній чорній туніці, яка ледве прикриває мої сіднички. Під неї надягаю короткі шорти. Руки, плечі і спина залишаються відкритими, а попереду невеликий виріз, який закінчується коміром на шиї. Цей наряд кльово виглядає під час руху й розбурхує уяву.

Сиджу в кімнаті, залишивши двері відчиненими, коли чую галас у вітальні. Кидаю всі свої важливі справи, тобто безглузде копирсання в телефоні, і поспішаю вниз. Я навіть не думала, що встигну так засумувати за ним. Дуже хочу побачити Руслана і йду, не приховуючи широкої усмішки.

Яка миттєво перетворюється в гримасу розчарування, коли я бачу Руслана з іншою жінкою у вітальні. Вони саме увійшли в будинок. Помітивши мене, Руслан цілує незнайомку в щоку, бере її за руку і веде в мій бік, поки я стою розгублена на сходах.

— Кіті, спускайся, — усміхається мені Руслан. — Не соромся. Познайомишся з моєю дівчиною. Це Кіті, я тобі про неї розповідав. А це Міла, моя дівчина.

Дівчиною? Тобто, спочатку він мене цілує в душі, а потім приводить свою дівчину, щоби познайомити зі мною?

Його супутниця мене помічає. Ми зустрічаємося поглядами й у цю мить щось клацає в моїй голові. Я бачу холодне, підступне стерво, яке не має права бути поруч із чоловіком моєї мрії. Він заслуговує на краще.

Ковтаю клубок у горлі. Ні, я не буду тікати. Не цього разу. У мене є краща ідея.

Я широко усміхаюся і спускаюся вниз. Практично злітаю по сходах. Кидаюся на шию Руслану й цілую його в щоку, чим викликаю його повну розгубленість. Відлипають від чоловіка й дивлюся на його дівчину. Відступаю на два кроки назад. Ревнощі отрутою роз’їдають моє серце. І я цю отруту із задоволенням виплесну.

— Таточку, а Міла тепер буде жити з нами? — дивлюся на Руслана, стріляючи ангельськими оченятами. Смакую його реакцію. І її реакцію смакую не менше. — А та жінка, з якою ти вчора приходив, уже з нами жити не буде? Чи вони обидві будуть жити тут? Татусю, якщо ні, тоді навіщо мене з ними всіма знайомити? Я в них плутаюся, — кажу, надувши губи.

На слові «таточку» обличчя Руслана витягується в подиві. Коли запитую, чи буде з нами жити Міла, на його обличчі з’являється іскорка смутку. Коли я згадую про інших жінок, яких і близько не було, я бачу злість у його блакитних холодних очах. Ну, а після я розумію, що Руслан зараз вибухне від люті.

— Руслане, як ти міг?! — Міла перериває нашу з Русланом зорову війну, перемикаючи увагу на себе.

Щойно ми обоє повертаємося до неї, Міла від душі дає чоловікові ляпаса, рішуче розвертається на підборах і йде до виходу.

— Міла, — звучить роздратовано. Він дивиться їй услід, але навіть і не думає наздоганяти.

Руслан проводить долонею по своїй щоці так, ніби хоче цим рухом вгамувати печіння від удару. Я знаю, як це неприємно. Але він на це заслужив. Ні, не від Міли, а від мене.

Руслан повертається до мене. Погляд із самої безодні пекла. Час робити ноги, але я не встигаю. Чоловік хапає мене за плечі і з моторошним роздратованим гарчанням наступає на мене, поки із силою не втискає мене в стіну. Стоїть на відстані витягнутих рук, тримаючи мене за плечі. Дивиться на мене так, ніби голову відкусити хоче.

— Навіщо?! — гарчить мені в обличчя. — Навіщо ти ламаєш… мене? Навіщо все псуєш? Нестерпне, нахабне, зухвале дівчисько! — на останньому слові його обличчя так близько, що я відчуваю його подих на своїх губах. Гарячий, пекельно гарячий подих…

Я злякано тремчу під його руками, під його натиском. Здається, ще трішки — і розплачуся.

Раптом вираз його обличчя стає м’якшим. Він так само схвильований, але там не злість, а якийсь дивний голод, відчай, біль.

— Нестерпна, — шепоче він. Уже не кричить, — зухвала… така, — додає ледве чутно.

Не встигаю схаменутися і зрозуміти, що відбувається, як його губи торкаються моїх і жадібно підминають в агресивному, злому поцілунку. Немов цим поцілунком він хоче мене покарати. Руслан продовжує так само утримувати мене за плечі, а я так само стою з опущеними вниз руками. Але я відповідаю на його поцілунок. Мені не вистачає повітря, але ще більше не вистачає його.

Цього разу я не буду безвільною лялькою. Я сама атакую його губи і штовхаюся всередину язиком. Відчуваю його смак, гучно дихаю носом і, здається, починаю стогнати, коли він торкається мого язика своїм і повільно, чуттєво його обводить. Він гарчить мені в губи, цілуючи, облизуючи мій рот і вуста, немов я смачне морозиво.

— Руслане? — чую здивоване біля входу.