Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

− М'яка, гнучка за характером, ти вмієш підлаштовуватися та підкорятися. Я вчора дивилася на вас з Роком і не знала, чи мені заздрити, чи лякатися. Таке враження, що коли він поряд, весь світ для тебе зникає. Я боюся так розчинятися у чоловікові. А що як він обдурить. А що як покине. Як батько нас, – в запалі пояснюю їй, не відразу помітивши, як стискаються ображено губи сестри.

А коли помічаю, злякано замовкаю, зрозумівши, що, здається, сильно дошкулила їй своїми словами.

− М'яка та гнучка, вмію підкорятися, − тягне вона, криво посміхаючись. − У тебе це звучить майже як безхарактерна. А знаєш, та й нехай. Можеш думати, як хочеш.

− Солю, пробач. Я не це мала на увазі, – відчуваючи себе нестерпно гидко, підсуваюсь до неї.

− А що ти мала на увазі, Васю? Тобі сильно допекло те, що я надто люблю свого чоловіка і довіряю йому, розчиняюся в ньому, як ти кажеш? То це не в мені проблема, розумієш це? Проблема у твоєму сприйнятті. Мені добре бути такою, якою я є. І я щаслива з Роком, з таким, яким він є. Я обожнюю те, який він зі мною. І я підкоряюся йому, бо це мені подобається. Мені подобається бути за чоловіком! Заміжньою! Ти можеш це уявити? Я не втрачаю при цьому своєї індивідуальності, не деградую, як особистість. Я можу жити так, як мені хочеться, і займатися тим, до чого душа лежить, і чоловік підтримує мене в усьому. І мені приносить задоволення робити йому у відповідь приємно, виконуючи його бажання. Чому ж замість того, щоб за мене порадіти, ти шукаєш недоліки в моєму обранцеві? Чому кожен раз дивишся на нас двох так, ніби тобі дошкуляють наші стосунки?

− Я так не дивлюся, − видихаю хрипко, прибита цією відповіддю. Невже я справді так поводжуся?

− Та невже? А про пошук недоліків у Рока навіть не заперечуєш, − пирхає Соля. − Можеш не намагатися. Його недоліки я теж люблю.

– Я просто турбуюся про тебе. А йому не довіряю поки що. Але якщо ти така щаслива з ним, то звісно я рада. Дуже рада за тебе, − рвучко обіймаю сестру. – Вибач, що поводилася так…

− Осудливо, − підказує правильне, на її думку, слово сестра.

– Ні, – намагаюся я заперечити.

– Так, – перебиває мене твердо Соля. − Не треба мені нічого доводити, Васю. Просто будь відверта сама з собою і визнай це.

− Ти говориш прямо, як Арід, − обурено буркаю я.

− Тоді, може він правий? – здіймає брови сестра. – І маю зізнатися тобі ще де в чому, Васю. Якщо вже ти згадала батька. І, виявляється, всіх чоловіків міряєш по ньому.

− Нікого я по ньому не міряю, − звично починаю заперечувати, але натикаюся на виразний Солін погляд і замовкаю.

Виходить, що дійсно міряю, якщо порівняння з ним у мене саме собою вискочило.

− Є дещо, чого ти не знаєш про нього. Про них із мамою точніше. І про тебе, – співчутливо зітхає Соля. − Я дізналася про це від батька вже після маминої смерті.

− Про що ти? – хмурюся я, не розуміючи до чого вона хилить. – І якщо це щось стосується мене, то чому ти нічого не розповіла раніше.

– Бо ти зі своєю підлітковою категоричністю тоді відмовилася б від його допомоги. А я цього не могла допустити. Тебе забрали б у дитбудинок, – чую я ще більш незрозумілу відповідь.

– Що? Чому в дитбудинок і чому тільки мене? Ти ж теж була неповнолітня, – питаю тихо, відчуваючи, як в грудях починає пекти від поганого передчуття.

Соля, здається, цілу хвилину мовчить. Наче зважитися не може, чи з силами збирається. А потім, глибоко видихнувши, руйнує всю картину світу у моїй голові.

− Він не твій батько, Васю. Мама народила нас із тобою від різних чоловіків.

– Що… як… цього не може бути, – видихаю хрипко, абсолютно приголомшена почутим. Трясу головою, не в силі повірити, але Солін серйозний і сумний погляд не дозволяє мені засумніватися в її словах. – Але… Але… він же нормально поводився зі мною, поки жив з нами. І нічим не показував… здається.

− Він сам дізнався про це, коли тобі вже було сім, − співчутливо стискає вона мою долоню.

− Тобто... Ти хочеш сказати, що він пішов від нас через мене? − уточнюю я, не в змозі проковтнути грудку гіркоти, що підступила до горла.

– Ні. Я хочу сказати, що він пішов через те, що дружина зрадила його, народила дитину від іншого і приховала це. І всі роки шлюбу виносила йому мізки, як тільки могла. У їхньому розлученні цілком і повністю була винна наша мати. Хоча звинувачувала у всьому його. І це вона заборонила нам із ним спілкуватися. А ти зараз вже досить доросла і розумна людина, щоб не брати на себе провину, за чужі гріхи, – Соля навіть за плечі мене хапає, щоб добряче трусонути. − Чуєш мене?

– Чую, – киваю розгублено.

– І розумієш? − вимогливо заглядає мені в очі. − Ти не винна. Повтори.

– Я не винна, – шепочу слухняно. – Тільки я не розумію. Якщо він мені не батько, якщо я була йому така неприємна, то чому взяв опіку наді мною, коли вона померла?

– Я вмовила, – неохоче зізнається Соля. – І дуже просила нічого тобі не казати. А ще обіцяла його дружині, що ми заберемося від них, як тільки органи опіки перестануть цікавитися нами.

– А освіта… він же платив за моє навчання, –  здивовано здіймаю погляд на сестру. – Я ж навчалася на платному, на відміну від тебе… ти сказала тоді, що батько дав гроші.

– Дав, – киває Соля.

– Стривай… – я згадую, як сильно сестра хотіла вступити на факультет дизайну, але недобрала балів під час вступу на бюджет в омріяному університеті. І пішла до зовсім іншого навчального закладу.

− А кому він їх дав? Тобі, чи мені?

– Яка вже різниця? – намагається ухилитися сестра, але я й так уже знаю відповідь.

− Солю, навіщо ж ти? – ошелешено хитаю головою, усвідомивши, яку жертву принесла заради мене сестра. Відмовилася від мрії, щоб втілити мою. Моя добра ніжна Соля, м'яка, як вода, і така ж сильна.

− Ти марила журналістикою, скільки я себе пам'ятаю, − здається вона, визнаючи правильність моєї здогадки. − До твого вступу залишався рік, і я вирішила, що про всяк випадок притримаю гроші, які батько дав, для тебе. Тобі вони були потрібнішими. Він потім все-таки дізнався…