Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

                                        Вася

Всю дорогу до спальні я старанно намагаюся не дати волю сльозам. Краще відчувати гнів, ніж це відчуття зради, що розриває мене зсередини. Краще гнів, ніж біль.

А мені боляче. Так, що навіть дихати важко. Як же я могла так у нього влипнути?

Дурепа. Сама винна, що куарду повірила. Повірила, що він може… не знаю… Не знаю, у що я повірила. Мабуть, у те, що він чесний зі мною, що не обдурить мою довіру... Дурепа і є. Закохалася як ідіотка. А він… навіть ніколи не приховував, чого насправді від мене хоче.

Зажмурююсь до темних плям перед очима, але це ніц не допомагає, і я відчуваю, як по щоках течуть зрадливі сльози. Чудово, Васю. Покажи йому, наскільки боляче він тобі зробив.

Арід мовчки підіймається сходами на другий поверх, і з кожним кроком, здається, все сильніше притискає мене до себе. І от чому мені до тремтіння хочеться уткнутися йому в плече, у пошуку підтримки, замість того, щоб відвернутися? Так, дуже хочеться. Але час уже кінчати з цією безглуздою залежністю.

Але ж все так добре починалося. Я задрімала після нашого ранкового сексу, зігрівшись в його обіймах, а потім мене розбудив тихенький звук зачинених дверей. Відразу подумала, що якщо не покваплюся, то знову просплю зникнення цього суперзайнятого куарда, і підірвалася, як ужалена. У рекордні терміни сполоснулася у ванній, навіть з наскоку згадавши, як там що включати, одягла виявлений там же, у ванній, досить закритий халат, більше схожий на сукню, і помчала шукати свого коханця, забувши навіть про взуття.

У коридорі мені зустрілася покоївка, у якої я запитала, де можу знайти сьєра Аріда, з соромом розуміючи, що навіть прізвища його не знаю, і як правильно його звати. Начебто до Рока звертаються адамір Шаєра. А до Аріда як треба?

Приголомшений вигляд служниці лише посилив мою ніяковість. Але головне – вона мені повідомила, що господар будинку разом із гостем снідають у малій їдальні, і навіть пояснила, як цю їдальню знайти.

Відчуваючи шокований погляд покоївки, я помчала далі.

Пригальмувала лише перед тим, як повернути в потрібний коридор, якось вмить усвідомивши, наскільки божевільно виглядаю. І безглуздо, мабуть. Тому спробувала хоч перевести подих, і рухатися далі більш виховано й гідно, наскільки це взагалі можливо босоніж.

Просто... після минулої ночі, після того, який сум я відчула без Аріда, і якою щасливою була, прокинувшись в його обіймах, мені стало абсолютно очевидно, що я страшенно хочу бути з ним. Хочу залишитися в цьому світі та спробувати знайти своє місце поряд із цим куардом. І нехай думка про нерозривний шлюбний зв'язок мене поки ще лякає, але може він погодиться дати нам час… мені час, щоб я зрозуміла, чи готова до такого кроку.

Це усвідомлення настільки мене приголомшило, що терпіти ще невідомо скільки, перш ніж він знову з'явиться, мені стало просто несила. Захотілося негайно сказати, спитати, дізнатися… Побачити його реакцію. Мені хотілося відчути, що я потрібна йому, що мої почуття взаємні, що він, як і раніше, хоче, щоб я була з ним.

Ну-у-у-у, можна сказати дізналася. Хоче. Настільки, що приховує щось дуже вагоме, здатне мене відштовхнути й налякати. Але це взагалі дрібниця в порівнянні з тим, що я почула про його плани на мене і... зв'язок.

Він збирається щоночі зміцнювати якийсь зв'язок, готуючи мене до злиття.

Він створив між нами зв'язок.

Прив'язав мене без моєї згоди та відома після того, як обіцяв не робити цього.

Обдурив.

Зрадив.

Двері в мою спальню відчиняються перед нами від одного важкого погляду Аріда. І відразу ж затріскуються, як тільки ми опиняємось усередині. Здається, я навіть клацання замка чую.

Куард рішуче несе мене до ліжка і кладе на нього. А потім, перш ніж я встигаю, збагнути й відвернутися, хапає мене за підборіддя і змушує подивитися йому в очі.

– Відпусти! − шиплю, намагаючись відсторонитися.

У відповідь він з досадою та жалем морщиться, ніжно витираючи мої мокрі щоки. Навіть не думаючи відпускати. Звісно, ​​навіщо мене слухати? Хіба я маю право на власні рішення?

− Васю, ти все неправильно зрозуміла, − видає найзаїждженішу фразу з можливих.

− Та що ти говориш? Отже, між нами немає жодного зв'язку? – саркастично цікавлюсь я. − Який ти зміцнюєш щоразу, займаючись зі мною сексом? Це я неправильно зрозуміла? Скажи! Цього зв'язку немає?

– Зв'язок є. Але це не та прив'язка, про яку ти подумала, – рівно вимовляє Арід, але тепер дивлячись йому в очі, я розумію, що він далеко не такий спокійний, як намагається показати. Прикрість, злість, жаль, рішучість, все це виразно відчувається у його емоціях.

− А що тоді?!

– Це складно передати словами, – чую у відповідь.

− А ти спробуй, раптом я зрозумію. Може навіть так, як тобі потрібно, – не утримуюсь від шпильки.

У відповідь чоловік шумно видихає, буравлячи мене темним поглядом і граючи жовнами. І відразу якось згадується, що переді мною той, хто здатний зусиллям волі рухати острови й розвіювати за вітром будівлі. Що йому зламати одну маленьку фуенту. Або навіяти мені все, що тільки заманеться. Може, всі мої почуття і не мої зовсім, може вони не справжні?

– Ти себе накручуєш, Васю, – хитає головою. − Невже ти мене ось таким бачиш? По-твоєму я настільки безпринципний?

− Я не знаю що думати? Ти обдурив мене. Я довірилася, а ти обдурив, − вимовляю, і сама на себе злюся за те, як тремтить мій голос. Тільки розплакатися мені зараз не вистачало.

− Ні, маленька. Я не прив'язував тебе, як і обіцяв, – з натиском карбує Арід. – Той зв'язок, що виник між нами, природний наслідок нашої близькості та ідеального збігу наших енергій. Він не є нерозривним, лише робить нас все більш сумісними, щоб злиття пройшло без жодних проблем, коли настане час для цього. Наші енергетичні канали налаштовуються один на одного. Це природний процес.