Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Не знаю скільки я так простояла стовпом посеред кімнати, намагаючись якось укласти в голові все, що тільки но дізналася.

До тями мене приводить тільки відчуття змерзлих ніг. Я вже й забула, що досі боса.

Але ж саме завдяки цьому, мабуть, і почула розмову Аріда з Роком. І завдяки екрану Ааму. Куарди, які надто звикли покладатися на відчуття енергії навколишнього простору, мене, здається, просто вчасно не почули. Надто вже здивовано дивилися обидва, коли я виявила себе.

От недаремно кажуть, що чим менше знаєш, тим міцніше спиш. Щоправда, таке краще знати.

Судомно видихнувши, я шльопаю змерзлими ногами до ліжка і, розвернувшись, падаю на нього горілиць. Оце... поговорили, називається.

І як мені тепер бути?

Імператор. Подумати тільки. Мене наполегливо кличе заміж імператор. А я… просто не знаю, що думати. Це не вкладається у голові. У думках зараз повна каша.

Миготять уривки спогадів, як він мені розповідав про те, що холостий імператор Занагара мною точно зацікавиться, змушувати не буде, але зробить все, щоб мене отримати. А я тоді самовпевнено заявила, що нічого той імператор від мене не отримає, тому що я не зацікавлена. Мабуть, Арід добре потішився з моєї наївності, коли отримав якщо не все, що хотів, то все одно дуже багато.

Усередині знову починає клекотіти злість. І образа.

І коли тишу кімнати розбиває тихий стукіт, я ловлю себе на тому, що відчуваю справжнє полегшення.

− Привіт. Не спиш? − заглядає в прочинені двері Соля.

− Привіт. Не сплю, − повідомляю, продовжуючи витріщатися в стелю.

− Щось трапилося? − здивовано запитує сестра, коли підходить ближче. І від її уважного погляду не сховати ні мій розпатланий вигляд, ні почервонілі очі з гарячково червоними щоками.

– Арід уночі повернувся, – зізнаюся я.

− Це погано? – хмуриться Соля, сідаючи поряд зі мною. – Мені… здалося, що між вами щось є, і ти не проти його залицянь.

− Ха-ха, так це залицяннями називається? – виривається у мене істеричний смішок, коли я намагаюся приміряти це слово до всього того, що між нами з його куардівською величністю було. − Сестричко, ти за минулий місяць дійсно дуже змінилася. Навіть говорити по-іншому почала.

− Можливо, − посміхається вона. − Я вчора не поставила тобі одне з найважливіших питань, які мене турбують. І зараз дуже про це шкодую. Васю, а як ти до Аріда ставишся?

− Саме зараз мені його прибити хочеться, − повідомляю їй похмуро. − Скажи, ти справді вважаєш, що немає нічого страшного в тому, хто він насправді?

От розумію, що дарма на сестру наїжджаю. Адже вона чесно пояснила, чому не може сказати, але все одно прикро. Не можу позбутися відчуття, що мене всі за носа водять.

Соля із розумінням округляє очі, второпавши нарешті причину мого роздратування.

− Ти вчора питала про погане. І я справді не вважаю, що в його титулі є щось погане, – поправляє мене вона. − То ти через це зараз така засмучена? Бо він тобі зізнався, ким є насправді?

− Не тільки, − зізнаюся, шумно видихаючи. − Я вранці проспала, коли Арід пішов, і дуже поспішала наздогнати його, щоб поговорити. А в результаті випадково почула їхню розмову з твоїм Роком. Арід сказав дещо, що мене дуже зачепило. І ми посварилися. Точніше я лаялася, а він тиснув аргументами. А потім я й змусила його зізнатися.

− Проспала? Отже, спали ви разом, – задумливо киває Соля.

– Так. Ми спали разом. І в мене з ним був секс. Багато сексу за минулі кілька днів. Я віддалася цьому куарду безсовісному. Сама сказала, що хочу вперше зробити це саме з ним, уявляєш? – перевертаюсь я і ховаю обличчя у долонях. − Я таке сказала куарду, якого знала лише кілька днів.

– Ну, я одружена з куардом. Так що цілком уявляю, – у голосі сестри чується усмішка, а на моє плече лягає її долоня, співчутливо погладжуючи. − І що ж ти почула такого, що посварилася з Арідом? Розкажеш?

Розповісти? Можу й розповісти. Може, озвучивши ситуацію, хоч для себе все по поличках розкладу?

– Вони були у їдальні. А на мені досі екран Ааму, тому ні Арід, ні Рок не відчули моєї присутності. Коли я підійшла, твій чоловік говорив щось про роти, які всім не заткнеш, – починаю я відновлювати в пам'яті почуте, лягаючи головою на Соліні коліна.

А далі переказую їй все послідовно і настільки дослівно, як тільки можу.

– …І мене перемкнуло. Розумієш, він же обіцяв мені, що не прив'яже до себе без моєї згоди, а тут якийсь зв'язок, – переходжу я до тієї частини, де моя присутність перестала бути для куардів секретом.

Соля слухає мовчки, гладячи мене по сплутаному волоссі. Задумливо хмуриться, коли я описую свої почуття, страхи, та переказую, що саме наговорила Аріду. І лише коли я закінчую свою розповідь, здивовано видихає.

− Ти звинуватила його в тому, що він змусив тебе закохатися? Серйозно?

− Воно саме вирвалося, − бурчу засмучено. Сама знаю, що безглуздо вийшло.

– Ох, Васю. Він тебе тепер точно не відпустить, – усміхається сестра. І я ось ні грамулечки співчуття у ній не спостерігаю.

− Що ти маєш на увазі? – уточнюю підозріло.

– Те й маю. Ти сказала куарду, який рішуче налаштований досягти твоєї згоди стати його пов'язаною, що закохалася в нього і вже готова була залишитися. Він тебе тепер нізащо не відпустить. Особливо з урахуванням того, що сам тобі у відповідь наговорив. Тож втрапила ти, Васю. Бути тобі імператрицею рано, чи пізно, – вибиває з мене дух рідна сестричка.

− Ти зараз жартуєш, так? – спалахую, підводячись і сідаючи до неї віч-на-віч.

− Та які ж тут жарти.

− Та не хочу я імператрицею бути!

− А Аріда хочеш? − схиляє голову набік.

– Так… тобто… хочу, але… не знаю я. Він просто вже вирішив. І пре наче танк, підштовхуючи мене туди, куди йому хочеться. А я не можу так. Не можу… довіритися, – видихаю вже зовсім розгублено. – Я не можу так, як ти. Я не така.

– Трамваїв у Занагарі немає, Васю, – зітхаючи, вимовляє Соля. − І яка ж я, на твою думку?