Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Одяглася я дуже швидко. Просто в якийсь момент зрозуміла, що мені теж дуже потрібно на свіже повітря. Тож знайшовши з Соліною допомогою в шафі відповідний одяг, яким виявилася м'яка ніжно-жовтава блузка, темно-сині штани, такий же жакет і тепле сіре пальто з хутряною оторочкою по каптуру, я вже менш ніж за пів години була готова до виходу.

Поки я збиралася, Соля сходила за своїм пальтом, а ще викликала покоївку і відправила ту дізнатися, чи прокинулася Ааму, щоб і її покликати з нами на прогулянку. Служниця, повернувшись, доповіла, що дівчинка ще спить. Соромно зізнатися, але я, почувши це, відчула полегшення. У голові роїлася сила-силенна питань, які можна поставити сестрі тільки наодинці.

І от ми вже бредемо по брукованій доріжці в зимовому саду, довкола цвітуть якісь блакитні, неймовірної краси, квіти, схожі на троянди, припорошені снігом, і я старанно тримаю Солю під руку, побоюючись як би вона не послизнулась. Хоча під ногами, здається, не слизько, та й взуті ми обидві дуже зручно.

− Можеш не перейматися. Я не впаду, навіть якщо дуже постараюся, – стискає мою долоню сестра. − Рок щось зробив цим доріжкам, на них тепер лід просто не утворюється. І послизнутися неможливо.

– Він тебе дуже береже, – зауважую обережно.

– Так. Дуже, – просто погоджується Соля. − Іноді навіть занадто.

− Тобто, у нього все-таки є недоліки, − хмикаю мимоволі.

– Вони у всіх є, – знизує сестра плечима.

Між нами знову повисає незручне мовчання. І мене це дико обтяжує.

− Солю, я не вважаю тебе безхарактерною. Чесно. Вибач, якщо іноді дозволяла собі надто критикувати твою м'якість і доброту, – наважуюсь я озвучити те, що найбільше зараз мене гризе. Ніколи сестра не показувала, що її ображають мої нападки на її характер, але якщо замислитись, я іноді справді говорила зайве. Багато зайвого. Особливо у підлітковому віці. − Це, напевно, тому, що я іноді й сама хотіла б вміти бути такою, довіряти світу, як ти, але не можу. Не можу не шукати каверзи скрізь і в усьому. У людях загалом. У чоловіках. От і захищаюсь таким чином, доводячи собі й тобі, що так жити неправильно.

– Все добре, Васю. Я розумію і не ображаюся. Забули, – вимовляє Соля, дивлячись собі під ноги. – Тобі не треба бути такою, як я. Ти й так у мене чудова, справжнє тепле сонечко. Справді. Он Арід як запав. А я іноді справді надто м'яка.

− Ну-у-у, знаєш? Я вже в цьому зовсім не впевнена. Мізки мені ти сьогодні нічогенько так вишпетила, – усміхаюся іронічно. – Досі гудуть і на місце ставати відмовляються.

− Ти теж пробач мені, Васю, − сестра, зупинившись, повертається до мене. Заглядає в очі допитливо та стурбовано. − Не треба було мені так різко це все на тебе вивалювати. Ні, сказати треба було, але краще б я не робила цього сьогодні. Останнім часом я буваю надто різкою та запальною. Рок каже, що то на мене так впливає енергія сина. Малюк стає все сильнішим, і я часом сама на себе не схожа. Просто ти сказала, що не можеш довіритися Аріду, зачепила тему батька, а я так виразно згадала всю ту маячню, яку мама верзла про нього та всіх інших чоловіків, як переконувала нас, що нікому вірити не можна, і я просто не змогла мовчати далі.

– І правильно, що сказала, – заперечую задумливо. – Мені дивним чином легше від усвідомлення, що тепер є хоч якесь логічне пояснення, чому батько так до мене ставився. Думка, що він не любив мене просто за те, що я на маму зовні схожа, завжди пекла мені своєю нестерпною, дикою несправедливістю. Навіть попри те, що його любові мені вже сто років не треба.

– Пояснення начебто є, а от із виправданнями гірше, – зітхає Соля. – Думаю, він просто надто слабка людина. І мама його зовсім зламала. Навіть дивно, як взагалі зміг від неї піти. Знаєш, що мені Рок сказав про неї?

– Звідки? – хмикаю здивовано.

− Наприклад, Арід міг розповісти. Ця розмова при ньому була.

− Ні не казав. І що ж із нашою мамою? – схиляю я голову набік.

− Вона була енергетично-залежною, таких у нашому світі енергетичними вампірами ще називають, − веде мене далі по доріжці сестра. − Тягнула енергію з усіх навколишніх, особливо з чоловіків, які були в її житті. А коли батько зміг вирватися із цього шлюбу, почала тягнути сили із нас з тобою. Саме тому ми стали такими особливими, з точки зору куардів. Для нас з тобою це було питання виживання. Для батька можливість порвати з нею всі стосунки також стала рятівною.

– Ого, – тільки й можу я видати.

Нічогенька така новина. Хоча, порівняно з рештою сьогоднішніх, ця мене вже й не надто дивує.

− Він, справді, хотів віддати мене в дитбудинок? − через пару хвилин все-таки цікавлюся я.

– Не він, – хитає головою, Соля.

І мені більше нічого не треба пояснювати. Назвавши батька слабким, Соля ще м'яко висловилася. Він справжнісінький каблук. І слово дружини для нього справжній закон. Тим паче, що з нею в нього повна гармонія, якої не було з нашою матір'ю.

− Але я це все тобі розповіла зовсім не через нього, розумієш? А через ті наративи, які мама вбила тобі в голову, – чую я нове зізнання сестри.

– Вона вбивала їх нам обом, – констатую похмуро. − Але ти все одно на зло їй мріяла про принца, який тебе врятує і закриє собою від усього світу.

– А ти сміялася з моїх фантазій, розповідаючи, що станеш крутою журналісткою, яка мандруватиме по всьому світу, роблячи геніальні репортажі, і ніякі принци тобі не потрібні, – усміхається Соля. − Мабуть, мої мрії справді були їй на зло. Але суть у тому, що вона брехала нам, Васю. Розумієш? Увесь час брехала. І вся ця хрінь про чоловіків, які поголовно всі козли та зрадники, це марення ображеної на весь світ жінки. Не дозволяй цьому псувати тобі життя і не виміряй усіх її мірками.

− Ти зараз так намагаєшся мені довести, що я повинна довіритися Аріду? – уточнюю у сестри, похмуро дивлячись перед собою.

– Ні. Якраз навпаки. Я намагаюся тобі довести, що ти нічого нікому не повинна, − знову гальмує Соля, вимогливо розвертаючи мене до себе. − Не важливо, що ти вирішиш, Васю. Чи залишишся ти в цьому світі, чи будеш з Арідом, чи не будеш, чи взагалі повернешся на Землю і продовжиш будувати своє життя там. Найголовніше – це те, що рішення ти маєш приймати тільки виходячи зі своїх власних бажань та потреб, а не керуючись страхами. Ось що я хочу тобі довести. Ти гідна найкращого. Заслуговуєш на палке, вірне кохання та щастя. А я підтримаю тебе у будь-якому разі, щоб ти не вирішила.