Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

– І перестав нам допомагати, – мій власний голос здається зараз старечим карканням.

− Так, − киває вона пригнічено. – Але ж ми впоралися. З усім впоралися. Бо трималися разом. А зараз це все вже не має значення. Ми тут. І ми можемо бути щасливими. Ти можеш бути щасливою. Просто поглянь на ситуацію з Арідом під іншим кутом.

− Ти навмисне мені розповіла про батька зараз, щоб імператорський титул мого куарда здавався мені несуттєвою дрібницею? − мимоволі хмикаю я, згадавши, з чого починалася наша розмова.

– А що, спрацювало? – лукаво мружиться Соля. – І ти назвала його своїм.

Чорт. Так. Назвала.

− Васю, ну яка різниця, хто він? Хіба це робить його іншим... куардом? Чи менш привабливим для тебе?

– Ні. Але він хоче, щоб я стала його пов'язаною. Імператрицею, Соля. Ну, яка з мене імператриця? − рветься з мене крик душі.

− Тобто ти просто боїшся? Так злякалася якогось титулу, що готова відмовитись від чоловіка, якого кохаєш? − добиває мене моя люба сестра. − Подумати тільки, моя молодша сестра і боягузка.

− Ти підступна зміючка, знаєш? – роздратовано примружуюся. − Добре. Я зрозуміла і визнаю, що надто накрутила себе. Стрімголов тікати, не буду. Але все одно, мені треба все це обміркувати.

– Обмірковуй, – згідно киває Соля. − А зараз одягайся, підемо погуляємо. Мені треба повітрям дихати, а Рок знову у справах поїхав. Складеш мені компанію.