Меланка - Нора Нойс

Як пройшли моїх два дня рабства? Хріново. Хочу сказати. Цей, не нормальний вампір, примусив мене бігати за ним хвостиком і виконувати різноманітну дурну роботу. То принеси, то подай, іди нафіг- не заважай. Наче в нього вселився якийсь дух ущербного боса, а я його погана, не тямуща секретарка. От справді! Не думала, що колишня аристократія може бути такою гівняною. Хоча...Що я знала про принца вампірів?! Та нічого. Він весь час був просто братом хлопця, моєї подружки. Ні мало, ні багато!
- Ян!
Ооооо. Це його Ян! Я що - хлопець якийсь?! Як же бісить! Тепер і мені згадується Меланчина перекривлена фізіономія, коли я скорочувала її ім’я. Більше ніколи не буду таким займатися. Меланія — значить Меланія. Декарай — звичайно - Декарай. Тим більше сенсу в скороченій пестливій формі зараз зовсім не має.
- Що?! - гаркаю у відповідь.
Ну не можна мені навіть присісти на секунду, а він наче відчуває, коли моя п’ята точка розслабляється.
- Давай - вставай! Досить відсиджуватися! Їдемо до брата!
І якщо я на перше речення хотіла йому щось відповісти в’їдливе, то згадка про Микиту мене зацікавила.
- До Микити? - наздогнавши цього довгоногого вампірюгу, уточнила.
- А до кого ж іще?
От аристократичний засранець. Не може нормально відповісти. Мусить фиркати.
Щоб знову не провокувати його, хоча так і хотілося, кожну хвилину щось ляпнути, мовчу. Стараюся з усіх сил. Навіть тоді, коли ми сідаємо в повітряне судно і в мене стріляє очима той самий ціанець, який віз мене сюди. Певно надіється, що йому заплатять. Але вибачай чувак, я сама загрузла в боргах по горло.
Коли нас висаджують на якійсь околиці цивілізації, так і кортить розпитати, а чого це колишній король так глибоко зарився, але і тут мовчу, а то ще вижене мене Лука світ за очі і я не побачу цікавенького.
- Почекай тут! - говорить Лука.
Ну звичайно. Мене ніхто брати в цю халупу на околиці села не збирається.
Ображено, схрещую руки на грудях, пропалюючи вампіра злісним поглядом.
- Водій почекає, а ти зі мною!
Ооо, от і добре. Швиденько доганяю його, рівняючись.
- Микито! - кричить Лука з порога.
Ми заходимо в стару хату, яка мало що не на божому слові тримається.
- Чого ти прийшов?! - гарчить з кімнати Микита.
Здається нам тут не раді. Ще й як не раді, бляха муха. Оскільки за пару секунд на порозі з’явився сам Микита. Не просто з’явився, а вирвався з кімнати, голосно грюкнувши дверима. Вигляд в нього просто жахливий. Я аж відійшла назад, від гріха подалі. Мало того, що в нього очі світилися червоним вампірським світлом, ікла загрозливо скалилися в нашу сторону, ще й одяг в нього був не першої свіжості. Та й сам він виглядав, як бомж Валєрка з мого району. Відросла борода, мішки під очима, лахміття замість одягу. Тільки пакета з пляшками й не вистачало.
- Ще й не сам! - знову гарчить, дивлячись на мене своїми божевільними очима. - Нащо привів сюди свою підстилку? Я казав нікому не розповідати про це місце.
Боооооже. Ааааа. Ховаюся на спиною Луки. Як же страшно. Завжди вважала себе холоднокровною і точно не боягузкою. Проте збожеволівший Микита — це вишка.
- Це Яна! - намагається достукатися до Микити Лука, проте той явно не налаштований на який-небудь діалог.
- Мені посрати, як її звати! Забирайся.
Я навіть не здивована, що він мене не впізнав. В такому стані.
- Ні! - гарчить у відповідь Лука.
Я здивовано втуплююся в його потилицю. Лука вміє гарчати? Ну все! Два психи в хаті. І в кого тепер шукати захисту?
- Микито. Перестань.
Чується з кімнати слабкий чоловічий голос. Павло? Ну, а хто ще?! Тільки, чому він так втомлено говорить, ледве вимовляючи слова?
На диво після того, як його гукає Павло, Микита одразу ж іде в кімнату.
Лука йде за ним, а я, повагавшись пару секунд, також йду за ними. І страшно і хвилююче. Але цікавість бере своє.
На пальчиках заходжу в напівосвітлену кімнату і просто не вірю своїм очам. Навіть рота рукою прикриваю, щоб не видати ніяких звуків.
В слабоосвітленій кімнаті на ліжку лежить Павло. Звичайно, він слабо нагадує того Павла, якого я пам’ятаю. Зараз це не сорока річний чоловік, а старий дідусь років семидесяти. Що ж ним сталося і чому він так різко постарів? Та й виглядав він не, як бодренький старий, а як вмираючий старий. Просто жах!
- Павло! - привітався з ним Лука, підійшовши до ліжка.
Той ледве сфокусував на нього свій втомлений погляд.
- Так. Лука? - перепитав.
- Зір вже почав погіршуватися?
- Так... - прохрипів чоловік у відповідь, закашлявшись.
Зітхнувши, Лука злісно гляну на брата, який стояв з іншої сторони ліжка, біля Павла.
- І чого ти чекаєш?! Чого тягнеш?! Ще пару днів і він помре!
- Ми ще не все спробували! - огризнувся у відповідь Микита, проте уже не так впевнено.
- Та тобі часу не вистачить, щоб усе спробувати!