Остання із роду Віндор - Надія Філіпська
Ріхтер фон Варретт
– А повинна? – дівчина прискіпливо оглянула мене, скосила погляд на тумбу і деякий час уважно на неї дивилася.
– Знову!? – вигукнула вона, і підстрибнула на ліжку. – Не може бути, – тепер вже тихіше мовила Арія.
А це вже цікаво. Що ж це таке? Поспішив придивитися до відьмочки і примітив дещо, чого не помітив одразу: вона вся була виваляна у чомусь.
– Що це на тобі? – протягнув руку щоб поторгати, але відьма почала відсовуватися на край ліжка. – Аріє, це якась отрута? – незрозуміла субстанція покривала одяг відьмочки, і була навіть у волоссі.
Можливо я правий, і це точно якась отрута? Тоді треба діяти негайно.
– Аріє, якщо на тебе діє отрута, її треба скоріше змити, – намагався переконати відьмочку.
– Ні, – Арія захитала головою і ще далі відсунулася на ліжку.
Час спливав, і я вирішив діяти без згоди дівчини. В одну мить опинився біля неї, згорнув її в оберемок і швидко доніс до ванної. Дівчина пручалася. Включивши воду я поставив Арію під струмені води.
– Відпусти мене! Ур, допоможи, – пручалася відьмочка, намагаючись уникнути струменів води.
Потрібно буде дізнатися хто такий цей Ур.
– Досить Ріхтер! – дівчина вже повністю промокла, і почала тремтіти.
Схоже подіяло, якщо відьмочка згадала моє ім’я. Розвернув дівчину до себе і заглянув у її очі. Чого там тільки не було. Нерозуміння, страх, розгубленість.
Схопив з полиці рушник, загорнув у нього Арію і поніс до кімнати, по дорозі висушуючи її, а заодно і себе магією. На ліжко я поклав вже суху відьмочку.
– Як почуваєшся?
Злякано подивилася на мене, схопилася за амулет на шиї, і лише після цього заспокоїлася.
– Арія, чому ти пішла туди сама? – вперся руками в ліжко, нависнувши над дівчиною.
– Вибач... Хотіла перевірити, чи сплять трипатони вночі.
– Перевірила? – рикнув. – Де ти знайшла цю отруту?
– Це слина трипатона.
– Арія, добре що ця отрута просто змивається!
– Не зовсім...
– Що!? – грізно проревів і ще більше навис над відьмочкою.
Відьма навіть не відреагувала на мій рик. А вона не з боязких. Хоча, це я і раніше помітив.
– Якщо слина потрапляє в кров, то отрута залишається в організмі і може періодично про себе нагадувати.
Знову рик. Але на цей раз від того, що в голові у мене все склалося.
– Арія! І що за цілий рік отрута так і не вивелася?
Відьмочка розширила очі. Злякано подивилася на мене. Схоже я попав у ціль. Тепер зрозумілі її провали у пам’яті. Треба з цим щось робити.
– А як щодо зілля?
– На нього не вистачає інгредієнтів.
– Тільки не кажи, що корінь златника потрібен для цього зілля? – співставивши всі події, запитав у дівчини.
– Не тільки для нього.
Не може бути! Та що ж це за рослина така!
– То що трапилося вночі?
– Я прокинулася серед ночі, довго лежала, але сон не йшов. Думала про те, що трипатони повинні теж колись спати, от і захотіла перевірити це.
– Могла мене позвати! А не сама йти туди!
– Я про тебе забула, … знову.
– Знову…, – хмикнувши, повторив слова відьмочки. – І ти не звернула увагу на те, що нічого не пам’ятаєш?
– Ні, адже це не повна втрата пам’яті. Я забуваю лише останні події.
– От чому ти забула про мене на наступний день після підписання угоди.
– Це було так помітно? – зніяковіла відьмочка.
– Це було … хм… цікаво, і весело, – посміхнувся, згадуючи здивоване обличчя відьмочки, коли я з’явився у вітальні. – То що далі?
– За порталом я таки дійшла до трипатонів, на жаль вони не спали. Я повернулася назад, але у темряві трохи заблукала. Впала в канаву де була купа листя зі слиною трипатонів. Ефект отрути посилився, і я ледве згадала, що мені треба назад до переходу, – чесно призналась відьмочка.
Ох, схоже у своїх здогадках я був не далеко від правди.
– І часто ти так забуваєш?
– Майже кожного ранку, – після заминки відповіла Арія.
– Добре. Досить пригод на сьогодні, давай спати, – пожалів я відьмочку, яка і справді виглядала втомленою.
– Мені треба переодягтися, – повідомила вона на мій здивований погляд, коли почала вставати з ліжка.
Притримав Арію за талію, і почав розстібати ґудзики на її сорочці. Вона була так близько до мене, що я знову вловив ледь помітний аромат бузку. Її шкіра так і манила, хотілося просто відкинути все і доторкнутися до такої ніжної оксамитової шкіри. Провести по її ключиці і спуститися нижче. Зловив розгублений погляд відьмочки.
– Ти що надумав? – обурилася вона.
– Допомагаю. Ти ледве на ногах тримаєшся.
