Остання із роду Віндор - Надія Філіпська
Аріелла Віндор
Що коїться у селищі? З якого дива всі стали такими люб’язними? Боялися? Так. Але і рік назад боялися, а от минулого разу вони ніби забули все те, що я утворила тут раніше. А зараз згадали? Щось тут не так. Не могло ж мені почудитися їх погане відношення минулого разу, он і дракон схоже з цього приводу смурний ринком ходив. Дракон! Невже… Я аж зупинилася через несподіване осяяння. Що Ріхтер зробив з жителями селища, що вони стали себе так поводити? Не дарма, ой не дарма, він ходив днями на пошту.
За роздумами я не встигла опам’ятатися, як стояла вже біля свого будиночка. Зайшла в дім.
– Ріхтер!
Тиша.
Поставила молоко у холодильник. І вилетіла на другий поверх.
– Ріхтер!
Тиша.
Влетіла в кімнату дракона, щоб застигнути на порозі. Дракон щойно вийшов із душа і дякую Ірридо, що він все ж таки був не зовсім голий. Невеликий рушник був недбало пов'язаний на стегнах. Я повільно ковзала поглядом по міцному, підтягнутому тілу дракона. Краплини води з мокрого волосся стікали по його грудях утворюючи мокрі доріжки на ідеальному тілі. Підняла свій погляд вище, і зустрілася з його поглядом: грайливим, з іскорками магії, що переливалася всіма відтінками синього. Він зробив крок уперед, рушник небезпечно колихнувся, але залишився на місці. Я вдихнула повітря. Лише зараз помітила, що затамувала подих.
– Вибач, – я нарешті оговталася, і хоч і з запізненням все ж таки відвернулася від дракона. Краєм ока побачила його усмішку.
Арія, тікати звідсіля треба, а не стояти у кімнаті з майже голим драконом. Чого ти чекаєш? Але я ніби приросла до підлоги, не могла і кроку ступити.
– Все гаразд? – дракон зробив крок до мене. Навіть стоячи до нього спиною я відчувала це.
– Так, – набравши побільше повітря у груди, вимовила я.
– Ти щось хотіла? – ще один крок, і я здригнулася, коли руки дракона опустилися на мої плечі.
– Це почекає, – відновивши дихання, запевнила я.
– Це добре, – прошептав на вухо дракон. Від його шепоту мурашки побігли по тілу. – Тоді почекай мене у вітальні, я вдягнуся і поговоримо. – Чи ти хочеш продовжити розмову тут?
Щоки запалали, і добре, що дракон цього не бачить. Я хитнула головою, відмовляючись від пропозиції дракона, і зробивши два кроки зачинила двері його кімнати, залишаючи дракона одного, а сама миттю спустилася сходами. Подалі від дракона. Подалі від майже голого дракона!
На кухні налила склянку води, і залпом її випила.
«Арішка, за тобою знову болотні поганки гналися? Виглядаєш кепсько», – Ур у вигляді великого поважного кота прогулювався кухонним столом.
«Гірше Ур, у мене по дому розгулює напівголий дракон!»
«Оце вже цікаво! І де він?»
«У себе в кімнаті».
«Арія! Ти що увірвалася до дракона в кімнату?»
«Я ж не знала, що він там у такому вигляді, – простогнала я. – Так, Ур, сама винна! Але ж і він не святий. Он залякав жителів селища», – перевела розмову на іншу тему.
«І що?» – не зрозумів Ур.
«Вони тепер мене бояться, як і раніше! Такі ввічливі стали».
«Арішка, то це лише в плюс дракону. А ти тут з нього монстра робиш!»
«Ох, Ур, я вже зовсім заплуталася. До речі, що він робив за моєї відсутності?»
– Тепер можемо поговорити, – Ріхтер несподівано з’явився на кухні, а я навіть не помітила. Добре, що Ур був лише духом.
– Можемо, – я повернулася до дракона лицем. Про що говорити я вже не знала. Свій войовничий запал я вже розгубила. Та й Ур правий, дракон як краще хотів. Ну не запитувати ж мені, що він робив за моєї відсутності? Тим паче, що я таки самим нахабним чином увірвалася сьогодні до його кімнати.
– Що ти зробив з жителями селища?
– А що з ним не так? – усміхнувся дракон. – Каву будеш?
– Так. Чому всі жителі враз стали такими люб’язними?
– Люб’язними кажеш? Це добре. Люб’язності їм не вистачало. Тримай, – дракон протягнув мені каву. – Арія, тобі не здається, що з жителями селища щось не так?
– Тобто? – я вмостилася за обіднім столом і зробила ковток кави. А чи це не я щойно питала його про те ж саме?
– Вони ж тебе раніше боялися, а що зараз?
Я і сама про це думала, але на думку прийшло лише те, що вони забули про мої минулі вчинки.
– А ти звідки знаєш, що раніше мене боялися? – я здивовано дивилася на дракона.
Ріхтер зробив пас рукою, прошептав закляття, і дістав з просторової кишені газету, яку поклав переді мною.
– Хіба це не твої рук діло? – сині очі прискіпливо вивчали мене.
Я подивилася на газету і завмерла. Газета була семирічної давнини, на її першій шпальті красувався великий заголовок: «Жахлива смерть у селищі». Ця місцева газета з тиражем усього сотню примірників, навіть серед місцевих була не популярною, і яким чином вона потрапила до дракона, для мене було загадкою.
