Остання із роду Віндор - Надія Філіпська

«Він на полиці, біля скриньки з коштовностями».

Наскільки я пам’ятала, цей накопичувач був останнім. Його я планувала використати для приготування зілля та відкриття переходу. Але зараз, він може бути мені в нагоді у селищі, адже не подобався мені настрій місцевих минулого разу. Прихопила з собою ще й кинджал і вийшла з кабінету.

Дракон вже допив свою каву і тепер уважно вивчав газету. Неймовірна незворушність! Мене відправив на поталу злим селянам, а сам спокійнісінько читає газету! На мене дракон звернув увагу, вже коли я стояла на порозі. Швидко оглянув, затримавши свій погляд на кинджалі, і нічого не сказавши повернувся до газети.

Щось мені це не подобається. Дивно це все. Він мене ніби спровадити хотів. Що дракон хоче зробити за моєї відсутності? Не інакше, як я йому заважаю.

Але дістатися в будинку до моїх таємниць у нього не вийде, родова магія захищає всі наші секрети, та і в кабінет з лабораторією так просто він не зайде. І що б він не робив, Урос буде спостерігати за ним, правда, дракон про це не може знати. Намагалася себе заспокоїти дорогою до селища.

Минулого разу ув’язався за мною і не відходив далеко, і в оранжереї за мною ходив, а тут відправив саму. Чи йому селище не прийшлося до вподоби, он як минулого разу супився весь час, був невдоволений, але так і не виказав, що йому було не до вподоби. Можливо я і права, адже не випадково він оселився в моєму будинку.

За своїми роздумами не помітила, як до цього самого селища і дійшла. Пройшла ще квартал і вийшла на Ринкову площу. Сьогодні був вихідний, тому народу тут було не проштовхнутися. Оце потрапила, і здалося дракону це молоко, краще б без нього сиділи!

Я стала пробиратися рядами, до потрібної мені лавки, попутно молилася Абросу, щоб місцеві на мене не звернули увагу. До лавки, що торгувала молоком я дійшла без пригод, але це ще нічого не означало. Стала в чергу, намагаючись привертати до себе якомога менше уваги. Не спрацювало.

– Аріелло!

Почула я своє ім’я, але не поспішала реагувати.

– Аріелла Віндор! – пролунало ще голосніше і вже ближче.

Я повернула голову, і побачила, що до мене крізь натовп мчить поштар. А щоб його Аброс забрав. І що йому саме зараз від мене потрібно?

– Аріелло! – ще раз вигукнув поштар, зупиняючись біля мене. – Як добре що я Вас зустрів. Тут у мене Ваша пошта, правда затрималася на два дні. Ви вже вибачте, Ваш будинок досить далеко від селища.

Я в усі очі дивилася на поштаря. Це ж той самий, з яким я минулого разу сварилася через мої листи, які він затримав у себе майже на півроку, і газети за весь рік мого стазису приніс лише один раз, всі разом, одним великим стосом. І він зараз вибачається? Через затримку у два дні?

– Дякую, – забрала свою пошту і озирнулася довкола.

Так і знала, тепер на мене дивилися всі кому не лінь. Дивилися, боялися, але мовчали. Не чулося звідусіль «Клята відьма», не було відверто злих поглядів.

– Що бажаєте, Аріелло? – це вже підійшла моя черга, і я перевела здивований погляд на торговку. Вона ж минулого разу навіть обслуговувати мене не хотіла, а сьогодні така ввічлива.

– Молока, – я протягнула торговці гроші і забрала молоко.

Розвернулася щоб вийти з площі, а сама роззиралася довкола. Ніхто не спиняв мене, і не кричав нічого в спину. Все стало так, як було рік назад до стазису. Я спокійно вийшла з площі і покинула селище.