В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Далі в дорогу кортеж рушає навіть раніше, ніж ми закінчуємо снідати.

Спочатку у віконце хтось наполегливо стукає, а коли подруга, відклавши свою тарілку, його відчиняє, голос принца Адлара з підкресленою ввічливістю цікавиться, чи готова її високість їхати далі. Звісно ж, Торі запевняє, що готова. А потім зі збентеженою усмішкою запитує, чи можна буде зробити додаткову зупинку, якщо їй дуже знадобиться, і палко дякує, коли отримує ствердну відповідь та        рекомендацію звати принца особисто, якщо виникнуть якісь проблеми.

На цьому демон із принцесою прощається та вирушає командувати від'їздом.

– Боги, мені не віриться, що цей день нарешті настав і ми справді вибралися з палацу, – посміхається блаженно подруга, зачинивши віконце і повертаючись на своє колишнє місце. − Я така щаслива, що в нас вийшло, що ти зараз зі мною і більше не пов'язана з моїм батьком цим кошмарним шлюбом.

– Я теж щаслива… мабуть, – усміхаюся їй у відповідь, почуваючи себе розімлілою після того, як уперше за минулу добу нормально поїла.

Варто було б зараз прибрати все, але поки що ліньки навіть ворушитися.

− Мабуть? – здивовано здіймає брови Торі.

− Точніше... я щаслива, звісно. Просто ще до кінця не вірю, що це справді сталося. Що в нас вийшло, що мені не сниться, і що я справді вільна, – задумливо зізнаюся подрузі. Зітхаю важко: − Постійно здається, що будь-якої миті мене розкриють. Або Танрагос якось дізнається… І мені страшно, Торі. Постійно страшно. Що він мене впіймає. Що я не зможу вижити самостійно. Що я тебе підведу. Що… ще щось станеться. Мені часом здається, що страх уже в'ївся в мене назавжди, просочив мою сутність, став частиною мене, мною... Іноді я сама собі огидна. І здається, що те, як зі мною поводився чоловік, я заслужила. Тим, що надто слабка, нікчемна, м'яка, не здатна постояти за себе. Може в мені дійсно є щось таке, що робить із мене безпорадну жертву, з якої хочеться знущатися.

Я ніколи їй у цьому не зізнавалася, нікому не зізнавалася, навіть собі до пуття, а зараз… мені просто конче треба виговоритися хоч трохи.

− Ні, − подруга подається до мене, хапаючи за руки. − Не називай себе так. Ти не слабка та не нікчемна. Я навіть не можу уявити, як ти все це пережила і не збожеволіла. Ти сильна, Міно. Дуже сильна. І не смій ні в чому себе звинувачувати. Це він винний.

– Але… над твоєю матір'ю він не знущався, – шепочу тихо.

Торі застигає, дивлячись на мене потемнілими й повними сліз очима. Хмурить тонкі брови.

– Ти цього не знаєш, – нарешті вимовляє хрипко. – Але навіть якщо так… у тебе не було того захисту за спиною, що в моєї мами. За нею стояв цілий королівський рід Деланея, проти якого батько ніколи не пішов би. І він ніколи не любив її. Вони ледве терпіли один одного.

− А мене, виходить, любив? − виривається у мене істеричний смішок. − Ти це хочеш сказати?

− Я б назвала це радше одержимістю, − хитає головою подруга. − Він так завзято оберігав тебе від усіх, наче ти найдорогоцінніший його скарб. І так дивився завжди… він хворий тобою, Міно.

– Я не хотіла цього, – карбую з гіркотою. – Ніколи не хотіла.

– Я знаю, Міно. І тепер уже все позаду. Через чотири дні ми будемо у Вардені, вони з королем Аєданом підпишуть шлюбний договір, батько передасть мене нареченому, і ми з тобою вирушимо до Раграста. Ти його ніколи більше не побачиш. І з часом страх піде.

Мені хочеться у це вірити. Дуже хочеться. Хоч і складно.

− Давай приберемо кошик, якщо ти вже поїла, − вирішую я перевести розмову на інше. − І ти мені обіцяла розповісти, як так вийшло, що кортежем командує принц демонів, а не твій батько.

− Ой, ти собі не уявляєш, що вранці було, − з радістю хапається за цю тему Торі.

І береться в барвах та подробицях мені оповідати, як вранці до палацу заявився принц Адлар і, потрясаючи грамотами з печатками короля Аєдана, заявив, що уповноважений своїм братом особисто супроводити його наречену в Варден цілою та неушкодженою. Оскільки до його брата дійшла чутка, що дороги Аделхея небезпечні.

Уявити, як оскаженів Танрагос після такої заяви, мені не важко. І я впевнена, що якби він так сильно не бажав цього шлюбного союзу, точно б не стерпів такої образи. Але сам собі зв'язав руки, при свідках учора заявивши, що підпише шлюбний контракт лише при особистій зустрічі з Аєданом. Тепер і диктувати нічого не може, побоюючись, що демон взагалі відмовиться щось підписувати, або умови перегляне на менш вигідні.

От і довелося Танрагосу скреготіти зубами й поступатися принцу Раграста, що так несподівано звалився йому на голову, відавши тому кермо управління кортежем. Начебто з доброї волі й дбаючи про безпеку дочки, а на ділі киплячи від злості.

До того часу, як Торі закінчує свою розповідь, дормез вже давно мірно погойдується, невтомно рухаючись уперед.

− Ти знаєш, Адлар дуже схожий на той портрет Аєдана, який мені привезли його посли, − задумливо усміхається Торі, ретельно протираючи руки хустинкою, зволоженою рожевою водою. – Такий суворий. І по-чоловічому вродливий.

– Не помітила, – знизую байдуже плечима. Це до повноліття я задивлялася на красенів, мріючи одружитися з хорошим і вродливим чоловіком.

− Через пов'язку, так? – підіймає вона на мене очі.

− Можливо, − ухиляюся від відповіді. Не бажаючи говорити, що після того, як цей Адлар мене раптово схопив за плече, я від страху взагалі мало що бачила.

− Міно, а ти справді вирішила більше ніколи не бути з чоловіком? – вибиває з мене дух раптовим запитанням Торі.

− Чому ти питаєш? – підозріло цікавлюся я.

− Та так. Просто подумала, що сильний і шляхетний чоловік міг би стати для тебе гарним захистом. Адже ти вільна тепер і могла б вийти заміж, за кого забажаєш.

− А від нього мене хто захищатиме? – сама не помічаю, як мій голос стає злим та різким.

У відповідь Торі лише засмучено зітхає. І я відчуваю, як мене затоплює відчуття провини, що зірвалася на ній.