В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
− Залиште нас, − наказує Торі, варто тільки їм з цим впоратись. − Ви обидві вільні до наступної зупинки.
– Ваша високість, а сніданок? − обережно запитує явно сміливіша Оддет.
− Мені прислужить... Маерен, − недбало змахує рукою в мій бік принцеса, і служниці відразу здивовано повертаються, витріщившись на мене. Але Торі квапить: – Чого стали? Хутко марш звідси.
Більше повторювати їй не доводиться. Дівчат, як вітром здуває.
− Зовсім розперезалися, − бурчить моя подруга, як тільки за ними зачиняються двері, і захисний контур заклинань замикається знову, ховаючи нас від усіх.
− Маерен? – ошелешено перепитую я. − Серйозно? Ти назвала мене «коханою»? Це жарт такий?
− Вибач. Перше ім'я, яке спало мені на думку. Ми якось цю деталь не обговорили, − на її губах з'являється винувата посмішка. − Як і те, що тобі доведеться йти через весь обоз до мене, щоб виконувати свої уявні обов'язки. Сильно тебе налякав цей демон?
− Танрагос значно сильніше, − зізнаюся тихо, знесилено притуляючись до м'якої спинки сидіння позаду. Видихаю щасливо: − Але він мене не впізнав, Торі. Дивився просто на мене і не впізнав. Ще й опудалом обізвав.
– Звичайно, не впізнав, – хмикає подруга. – Хіба ми даремно старалися? До того ж у мого татуся голова сьогодні зовсім не дружиною забита. Його тут нещодавно дуже гарно з місця найголовнішого та найстрашнішого посунули. Уявляєш, як його роздута пиха зараз страждає?
– Що сталося? Розкажеш? − здивовано повертаю до неї голову.
− Звісно. Але давай спочатку дійсно поснідаємо. Я зі вчорашнього вечора крихти в роті не мала. Та й ти навряд чи на урочистій вечері до їжі торкалася.
Тут вона має рацію. Не торкалася. Я взагалі вчора їсти не могла від страху та хвилювання. Та й сьогодні якось про їжу зовсім не думала. Зате зараз справді відчуваю, що дуже голодна.
− І все-таки дарма ти мене Маерен обізвала. Це ім'я відьмі не підходить, – зітхаю я, допомагаючи подрузі витягувати з-під сидіння кошик із їжею.
– Ну, нічого вже не вдієш. Ці пліткарки, мабуть, рознесуть його всім в обозі. Тож доведеться тобі бути «коханою» – знизує плечима Торі. — А що як воно виявиться пророчим?
− Не клич біду. Не треба мені нічийого кохання більше. На все життя вистачило, − пересмикуюсь я від однієї лиш думки, що мене може знову зажадати чоловік. Ну, їх усіх. Ненавиджу.
