Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер
- Тобто ви вдвох пішли до басейну і знайшли там труп? - ректор Севідж сидів за своїм столом, поклавши перед собою руку, прикрашену масивним чорним перстнем. Між бровами у нього залягла глибока зморшка, а погляд був втомлений, хоч це і не робило його менш суворим.
Ми з Даймондом дружно кивнули, сидячи рядочком напроти пана Саттера.
- Дозвольте дізнатися, як довго ви перебували там, перш ніж... - здається йому не надто приємно знову говорити про нашу знахідку.
- Я перша переодяглася і пішла плавати, Кайєн трохи затримався, - майже не брешу.
- Чому?
- Вирішував які плавки одягнути, - Даймонд бреше, навіть не моргаючи.
- Хотіли вразити дівчину? - з вдаваним розумінням уточнює ректор.
- Типу того, - безтурботно посміхається мій спільник по брехні, закидає ногу на ногу і кладе свою довжелезну руку на спинку мого стільця. Робить це філігранно - ректор бачить те, що Кайєн хоче йому показати, але хлопець навіть не торкається мене.
- І що ви робили, коли знайшли тіло? - Саттер кривиться на слові "тіло".
- Я дуже злякалася. Кайєн заспокоїв мене, спочатку. Потім ми пішли шукати когось з охорони, але зустріли професора Ван-дер-Фліт. Далі ви знаєте.
Ні, ну я ж дійсно верещала, як дівчисько. Щоправда тоді я ще не уявляла, що поряд зі мною всього лиш бездиханне тіло. Та й дії Даймонда з величезним узагальненням можна назвати - заспокоєнням. Але ректору ми про це не розкажемо. Ні.
- Ровена відправила нас у свій кабінет, а сама пішла викликати вас і службу безпеки, - продовжив Кайєн. А я тим часом відмітила, що це вже вдруге за сьогодні він називає професора гемомантії по імені.
Перший раз був ще в басейні, коли хлопець говорив з нею по артефакту зв'язку.
Власне наша версія - це майже правда. Просто в ній є деякі прогалини. Як наприклад те, що я заціпеніла спочатку, а потім відчула, що моя магія дивно реагує. Даймонд же навіть питати нічого не став - замість цього мене накрила хвиля крижаної води. Ну а потім...
Виявилося, що нас з крижаним снобом об'єднують дві речі - прагнення докопатися до істини та відсутність алібі.
****
- Я сподіваюся, це не ти, - сухо зауважив Даймонд, розглядаючи багряну полосу на спині чоловіка. Голого, срібноволосого чоловіка...
- Я його навіть не знаю, - відповіла ледь чутним голосом.
- Не вбивати незнайомців - похвальна риса.
- Ти знаєш хто він? - вирішила пропустити шпильку крізь вуха.
- Ця потилиця мені не знайома, - задумливо пробурмотів Кайєн, - а от обличчям його повертати не можна. Якщо це місце злочину все має залишитися, як є. Треба викликати службу безпеки.
- І що ми їм скажемо?
- Ми? - хлопець зверхньо глянув на мене з висоти свого зросту.
- А в чому проблема?
- Вальдес, думаєш я забув, як ти старанно бісила мене три місяці назад?
- Ти в боргу не залишався, - кинула роздратовано. Ні, ну знайшов час зводити рахунки!
- Ти була тут до мене. Хто зна, що ви тут робили... ось з цим, - він брезгливо вказує самим підборіддям на мерця.
- Я прийшла сюди плавати. Як і ти. - Стою на своєму. - Ти ж знаєш, що я говорю правду.
Помітила, як миттєво напружилися його широкі плечі, а на вилицях заграли жовна. Темні боги, чому навіть за таких обставин я не можу ігнорувати цю неймовірну зовнішність?!
- З чого ти взяла? - Майже шипить крижаний красень. Його очі потемніли від люті.
Здається, краще не обговорювати його дар емпата. Схоже Алекса ненароком розповіла мені страшну таємницю.
- Бо якби ти думав, що я вбивця, то вже здав би мене охороні. - Пробую правдоподібно пояснити власні слова. - А ти замість цього стоїш тут зі мною і розглядаєш мерця.
Даймонд продовжує свердлити мене своїм льодяними очима ще декілька секунд. Потім здається заспокоюється. Повірив чи ні - я не знаю, але участі скласти компанію нашому трупу можна не боятися. Принаймні сьогодні.
- Добре, - трохи подумавши говорить Кайєн, - ось що ми зробимо...
****
Зрештою Саттер відпускає нас, попередивши, що наші свідчення можуть знадобитися лорду Ебботу.
- Лорд Еббот? - в моїх очах стоїть німе запитання, коли ми покидаємо приймальню.
- Батько Едріана, - неохоче пояснює Даймонд.
В холі академії нас зустрічає професор Ван-дер-Фліт. Вона помітно занепокоєна. Мовчки киває нам, натякаючи, щоб шли за нею. Ми, звісно ж, підкоряємось.
Її хвилювання заразливе. Бо ж ця жінка трималася абсолютно спокійно та стримано, побачивши жертву та пояснюючи подальший план дій. А от зараз чомусь нервує. Що сталося, поки нас допитував ректор?
Прикривши надійно двері власного кабінету, жінка знімає з пальця невелике кільце і проколює собі подушечку пальця. Прикраса з прихованим гострим шипом - звичайна річ для гемоманта. Ровена прикладає палець, на якому виступила капля крові, до дверного полотна і тихо шепче закляття.
- Щоб нас не підслухали, - пояснює, розвернувшись до нас.
- Що трапилось? Ти сама не своя?
От і Кайєн помітив, що з нею щось не так. І знову мені ріже вухо його фамільярне звернення до профессорки.
- Вже відоме ім'я жертви, - каже Ровена з серйозним, ба навіть трагічним, обличчям.
- Ну і?
- Це Патрік Вільєгас, - вона безсило присіла прямо на стіл, в розпачі заламавши руки.
Даймонд вилаявся, а я... Ну а я нічого не зрозуміла.
- Може поясните? - звернулась до цих двох.
Кайєн лиш гмикнув, а от Ровена була милішою:
- Вільєгаси - древній рід сильфів. Їх дім століттями правив Аденськими горами. Патрік - молодший із трьох братів.
- А що він робив в академії?
Чоловіка я бачила зі спини, але ні на адепта, ні на викладача, він не тягне. Ну тобто для адепта задорослий, а викладача я б певно помітила. Для уродженки Імперії, сильфи - справжня дивина, я не могла не помітити.
- Це замок його сім'ї, Вальдес, - замість гемомантки відповів Даймонд.
- І?
Таке відчуття, ніби його скупа відповідь має пояснити все і зразу.
- Зараз же це академія. Отже сімейство сильфів тут не мешкає. То що йому тут робити? Ще й в басейні? - запитую знову, бо ніхто не поспішає що-небудь пояснювати.
