В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

− І хто тебе за язика тягнув, коли ти її Зайченям обзивав? Зайці, вони взагалі знаєш, які спритні? Тут є, а тут уже й слід загув, − насмішкувато заявляє брат, крокуючи поруч зі мною і явно потішаючись над тим фактом, що я вже майже годину безрезультатно намагаюся відшукати у своєму власному палаці одну маленьку ельран у компанії пронозливої ​​старої відьми.

– Тому й обізвав, – роздратовано гаркаю я, скреготнувши зубами. − Ти зі мною навіщо пішов? Щоб зубоскалити?

– Ну як же? Повинен же я допомогти братові шукати його ненаглядну і невловну. Ну і послухати, як ви з бабунею її ділити будете. Навіть цікаво, чия візьме. Бранн хоч живий лишився?

− Та що йому станеться? До завтра очухається, − морщуся, згадавши, як до мене в одурманеному стані з'явився той, кого вважають найкращим хранителем у Раграсті, і заявив, що дея Кахін просто забрала довірену йому підопічну.

А потім переказав усе, що стара карга наказала мені передати.

До тями я його привів дуже швидко. І навіть не вбив при цьому. Майже. Нехай Зайченяті подякує, що легко відбувся.

− Що ти маєш на увазі під цим «ділити»? – дивлюсь скоса на брата.

Той знизує плечима, хмуриться, стаючи серйозним.

− Твоя ельра навіщось їй потрібна. Хіба ти не думав про те, навіщо Кахін з таким напором і настирністю посилала нас двох до Аделхея, пророкуючи обом зустріч з долею. Та й взагалі, з якого це дива вона раптом з'явилася до Раграста і взялася влаштовувати всім особисте життя. Вже точно не від родинних почуттів.

Слухаючи брата, ще більше починаю злитися. І тривожитися. Бо він цілком має рацію.

Думав я про це, звісно. І навіть погодився на всю цю витівку зі сватанням частково тому, що хотів дізнатися, чого це старій відьмі так закортіло одружити мене з тією, кого я привезу з Аделхея. Вирішив подивитися, що вона задумала. Серйозно всі її запевнення в тому, що на мене чекає зустріч із призначеною мені долею, не сприймав. Відчував, що хитрує щось стара. Але 

Тому і договір такий разом із братом склав, щоб була можливість уникнути каверзи. Про Танрагоса погана слава по всьому материку йде, і сліпо вірити його дочці ніхто не збирається. До того ж братові завжди хотілося світлу дружину відьму. Як наша матір.

А я пов'язувати себе тенетами шлюбу поки що не поспішав. Навіщо? Сили, щоб приборкати темряву, мені вистачає. Трон є кому залишити, тож термінової необхідності у спадкоємцях немає.

Призначена долею? Не смішно навіть. Мандрівниця не вказує дітям Маоха.

І я надто добре пам'ятаю, як батько страждав, коли мати загинула. Він наче душу свою втратив. Шукав смерті, і Маох зрештою зглянувся на нього, забравши у свої палати.

Але стара відьма якось змогла мене переконати особисто відправитися зустрічати наречену. Сказала, що тій загрожує небезпека, і тільки я зможу вберегти дівчину, якщо буду в потрібний час у потрібному місці. Варіанти розвитку подій Кахін завжди бачила і прораховувала дуже добре. І у таких речах ніколи ще не помилялася. Хоч і не завжди втручалася, коли варто було б.

Довелося їхати.

Я думав, що їй потрібна принцеса. Все-таки спадкова відьма. Може, наступницю собі вибрала. Адже дочки більше немає в живих.

Побачивши цю руду красуню Ланторініаль, я з цікавості навіть спробував зрозуміти, чи прийме її моя пітьма. І відчув полегшення, зрозумівши, що майже ніякого інтересу до дівчини не відчуваю. Імовірність одруження відпала.

Так я гадав.

А потім випадково спіймав біля дормеза маленьку замурзану й полохливу крихітку, і впіймався на гачок з усіма нутрощами.

І виявилося, що Кахін чекала саме на мою вухасту втікачку.

Для чого?

І де їх тепер шукати? Я майже впевнений, що стара злидня повела Зайченя геть з палацу. Я не відчуваю свою печать. А це може означати або те, що обрана зараз дуже далеко, або...

Або, що її перекриває щось набагато сильніше і давніше, ніж моя власна сила.

– Мені здається, я знаю, де вони, – кидаю братові, розвертаючись і майже бігцем прямуючи до входу до підземелля. – Залишайся у палаці. Я можу помилятися, тож нехай далі шукають. Якщо раптом знайдете, відведи її до моїх покоїв і особисто простеж, щоб вона була там, коли я повернуся.

– А з Кахін що? – кричить мені навздогін брат.

– Замкнути. Хай посидить подумає. Загралася бабуся, – гарикаю, повертаючи до найближчих сходів на перший поверх.

Нутром чую, що треба поспішати. Щось не так з моїм Зайченям.

Якщо хоч волосина з її голови впаде, придушу стару каргу. І не подивлюся ні на вік, ні на родинні зв'язки.

Всю дорогу до старого храму божественної пари я намагаюся відчути відгук своєї печаті, щоб переконатися, чи на правильному шляху. І ще зрозуміти, навіщо Кахін могла потягнути туди мою обрану. Може, щоб я не знайшов? Щоб не завадив її невідомим планам?

Вже на підході до сходів у храм розумію, що вгадав. Стіни все ще мерехтять після того, як тут пройшла світла. І я ще пришвидшуюсь, відчуваючи, як від близькості Маоха зривається з ланцюга моя темрява, починаючи невідворотно перетворювати тіло на бойову форму.

Безодня. Це погано. Налякаю свою ельрочку, швидше за все. Але нічого із цим зробити не можу. Все одно рано чи пізно їй доведеться побачити це моє обличчя і прийняти. У нашій із нею ситуації, звісно, краще пізно. Але, мабуть, не судилося.

Двері на вершині сходів виявляються відчиненими.

І, переступивши поріг, я нарешті починаю відчувати близькість печаті та моєї дівчинки.

Шлях до головної ритуальної зали проноситься повз в одному звіриному ривку.

Вона лежить на підлозі перед статуями. І тендітне тіло в чорній безглуздій сукні майже не помітне в сліпучому світлі, яке лине від неї ж.

З ревом кидаюся до дівчини, падаючи поряд на коліна. Підхоплюю її на руки, обпікаючись. Темрява в мені біснується і виє.

Вона ніби горить у цьому світлі. Його надто багато для неї.

− Зайченя, − гарчу, струшуючи за плечі. Обхоплюю бліде личко долонею, намагаючись не поранити кігтями. − Прокинься, маленька. Що з тобою?