Моя всупереч - Алекса Адлер

«Ти образила його», − отримую очевидну відповідь.

«Я знаю. І щиро каюсь. Хотіла попросити вибачення».

«Якби на твоєму місці був хтось інш-ш-ший, жрець спалив би його живцем. І був би у с-с-своєму праві», − навіть не думає полегшувати мені муки совісті Чотжар.

На душі стає ще тяжче.

«Мені тепер готуватися до його помсти?» − питаю, майже нічого навколо не бачачи.

«Він поклявся, що не завдасть тобі шкоди. І клятву не перес-с-ступить. Але чи пробачить? Не знаю».

Це, мабуть, мало б мене трохи заспокоїти, але не заспокоює зовсім. Чомусь ображені почуття Сетору хвилюють мене не менше, ніж можлива помста з його боку. Можливо, навіть більше.

Я не хочу, щоб він на мене сердився. Такою винуватою почуваюся.

Знову і знову прокручуючи в голові нашу розмову, розумію, що більша частина його докорів була продиктована занепокоєнням про мою безпеку. Як завжди. А я, засліплена шаленим бажанням повернути чоловіків, побачила лише те, що він мене в цьому бажанні не підтримує. Але він і не зобов’язаний. Допомагає, і вже за це я маю бути йому вдячна.

Чорт, як тепер все виправити? Як помиритися з Сетору?

«Дай йому час охолонути, – відповідає на мої думки Чотжар. − Інакше він навіть не с-с-стане з тобою розмовляти».