Моя всупереч - Алекса Адлер

− Я обіцяла слухатися вас у підпросторі. І завжди виконувала цю обіцянку. Зараз йдеться про інше. І ваша поведінка наштовхує мене на думку, що швидкому поверненню імператорів ви зовсім не раді, рі-одо Сетору, − ціджу крізь зуби. − Може, ви навіть навмисне мене стримували весь цей час, не дозволяючи зробити необхідний ривок? Може, я змогла б дістатись до них раніше? Може, ви мені навіть перешкоджали цьому, сподіваючись на казна-що? Звідки мені знати, що ви не брехали, рі-одо Сетору?

− Дурепа! − вискалюється жрець.

− Тиран! − випльовую я, вириваючись із його рук.

І заліпивши йому дзвінкого ляпаса, йду геть, киплячи від обурення.

Трохи приходжу до тями я тільки тоді, коли більша частина шляху до особистого імператорського крила залишається позаду. І тільки тепер до мене крижаною хвилею приходить усвідомлення того, що я щойно наробила. Вдарила Голоса Абсолюта. В усіх на очах. Образила його, засумнівавшись у вірності імператорам. Після всього, що він для мене зробив.

З грудей виривається стогін розпачу.

Що на мене взагалі найшло?

Так, я психанула, так, він теж був різкий і не правий, особливо коли дурепою обізвав, так, це все нерви... Але це не виправдання для мене. Це неприпустима дурість.

Як я взагалі могла настільки зірватися? Як могла таке собі дозволити? Звідки це взагалі? Я ж ніколи ні на кого руку не підіймала... а тут ніби якийсь біс у мене вселився, підстьобуючи й розпалюючи гнів.

Як тепер виплутатися з тієї каші, яку сама заварила?

Треба перепросити. Так. Потрібно це зробити негайно.

Різко зупинившись, розвертаюсь назад, з наміром повернутись і все виправити. І мало не налітаю на Чотжара, що безшумною тінню ковзає позаду мене. Ні-одо Аракеш теж тут, як і кілька моїх охоронців.

− Імператрице? – здіймає брови мій хранитель, навіть не намагаючись поступитися мені дорогою.

− Мені треба повернутися і поговорити з рі-одо Сетору. Залагодити наш конфлікт, – пояснюю зітхаючи.

− Це буде проблематично. Його ш-ш-шатл щойно покинув периметр палацу, − повідомляє мені Чотжар.

− Він полетів? – шепочу розгублено. Про такий варіант я якось не подумала. Але все закономірно, якщо розібратися.

Бо він має рацію. Дурепа я.

Потрібно зв'язатися з ним і попросити вибачення. Не можна так.

− Гаразд. Ні-одо Аракеш, я буду готова вас вислухати, як тільки перевдягнуся з дороги, − кидаю все ще розгублений погляд на Чорного на-агара. − Зачекайте на мене в панорамному кабінеті, будь ласка. Вас проводять.

Я киваю одному з вартових.

− Як забажаєте, моя імператрице, − чемно кланяється мій глава розвідки. – Я почекаю стільки, скільки вам знадобиться.

Здається, мені зараз натякають, що потрібно не тільки переодягнутися, а й прийти до тями.

− Дякую, − смикаю куточком губ у невеселій усмішці.

І, не чекаючи більше, хто ще що скаже, продовжую свій шлях.

Як тільки опиняюся в імператорських покоях, прошу Чотжара залишити мене одну і поспішно набираю на торобраслеті код виклику Сетору. Ще не знаю, що скажу, але впевнена, що залишати ситуацію в такому вигляді точно не можна.

Але через кілька хвилин розумію, що мене, здається, вирішили ігнорувати. Сетору не приймає виклик.

Скрипнувши зубами, видихаю і сідаю на краєчок дайрата. Гаразд.

Записую йому повідомлення, в якому прошу зв'язатися зі мною для дуже важливої ​​та термінової розмови.

А за хвилину отримую коротку суху відповідь: «Я зайнятий. У вас є інші радники». І до цього прикладено запис проведених ним переговорів з дагрійцями, наче він вмиває руки.

Щось мені погано стає. І в грудях починає давити. Він так сильно образився?

І що мені тепер робити? Як бути у цій ситуації? Як загладити свою помилку?

Усередині тепер вирує справжній шквал з емоцій. Почуття провини та сорому за свою поведінку. Злість і майже дитяча образа на жерця за те, що він так повівся і тепер ще сміє на мене ображатися. Страх. Невпевненість у собі, своїх силах, своїй правоті. Бажання все виправити, знову провина, сором, образа, що накричав, замість того щоб підтримати, роздратування вже на себе, за те, що, виявляється, чекала від нього цієї підтримки... і так по нескінченному колу. Все це, та ще після пережитого в храмі й вночі, настільки вибиває мене з рівноваги, що я сама не помічаю, що вже чорт знає скільки сиджу і плачу, виплескуючи шалену, нелюдську напругу, що переповнила мене, стискаючи тремтячі руки й розгойдуючись з боку в бік.

Але зрештою сльози вичерпуються, залишаючи в душі почуття гіркої самотності та спустошення.

Так. Гаразд. Нехай. Усі живі. Все налагодиться. Я зроблю для цього все можливе.

Не думаю, що Сетору покине посаду мого довіреного радника. Він надто глибоко залучений у багатьох проєктах, важливих для імперії, тому, напевно, завтра з'явиться до столичного палацу. Там із ним і поговорю.

А зараз дам спокій. Хай охолоне. Мені це теж не завадить.

Шмигнувши носом, підводжуся і набираю на браслеті виклик служниць. На мене чекають, а я тут розклеїлася зовсім. Треба хоч сліди ридань з обличчя прибрати, бо Чорний мене взагалі поважати перестане.

Лайси з'являються буквально миттєво. Жіна і Неоко відразу ж прямують до мене, щоб допомогти роздягнутися, ще дві юні вухасті дівчини, Кезорі та Момо, тут же поспіхом прямують у купальні, щоб підготувати там все для швидкого наведення краси.

І вже за пів години я, посвіжіла і майже спокійна, виходжу з покоїв, прямуючи до панорамного кабінету. Тільки темна сукня виказує мій справжній настрій.

«Чому плакала?» − мазнувши по мені гострим поглядом, цікавиться Чотжар, ковзаючи тепер поряд.

«А що, це досі помітно?» − дивлюся на нього засмучено.

«Ні. Але ти поганої про мене думки, як про хранителя, якщо думаєш-ш-ш, ніби я не знаю, коли ти плачеш-ш-ш», − підтискає губи на-агар.

«Вибач. Сьогодні я, здається, тільки те й можу, що ображати всіх – зітхаю пригнічено. – Рі-одо Сетору не відповів на мій виклик, а у відповідь на повідомлення написав, що зайнятий, а в мене інші радники є».