Моя всупереч - Алекса Адлер

                                        Ліна

Зі склепінчастої стелі, що губиться десь у висоті, на нас ллється сліпуче світло. Ми буквально оточені ним. Світло обтікає нас трьох, відсікає від натовпу підданих, які зібралися в головному храмі Терстані, і водночас ніби звеличує над ними. Над усіма. Навіть мене як частину одного цілого.

Крок за кроком ми підіймаємось до величезної статуї Абсолюта. Мої се-аран і я. Між ними. Тримаючись за них. Черпаючи у їхній величі силу.

Біля підніжжя статуї на нас чекає головний жрець. Глава Просвітлених і Голос Абсолюта. Сетору. Виринувши з тіней, ступає нам назустріч. Зібраний, відсторонений.

− Чи прийняли ви силу Абсолюта, спадкоємці Імператорського Дому? – урочисто запитує він, коли ми опиняємось на передостанній широкій сходинці.

Тут А-атон і Са-оір відпускають мої руки, і я плавно опускаюся на коліна, як і маю за звичаєм. Схиляю голову, демонструючи, що прийму будь-яке рішення своїх се-аран. Біла спідниця шовковистим озером лягає навколо моїх ніг. Тяжкий чорний шлейф, всипаний дорогоцінним камінням, як нічне небо зірками, більше не тягне так сильно назад.

– Прийняли та розділили, – в один голос проголошують мої чоловіки, синхронно ступаючи на найвищу сходинку.

І ці слова гуркотом, що пробирає до дрожу, підносяться під високі склепіння, дзвенять у повітрі. Невідворотно, як присяга.

− Чи приймаєте ви своє служіння імперії Аша-Ірон та її народу?

− Приймаємо.

− Чи присягаєтеся захищати свій народ, зберігати непорушність і велич Аша-Ірон, ставити імперію вище за своє життя?

− Присягаємося, − падає гранітною скелею.

− Абсолют приймає вашу клятву. Схиліть голови, − потойбічним моторошним голосом наказує жрець.

І мої се-аран одночасно опускаються на одне коліно. Навколо підіймається такий ураган сили, що хочеться скиглити від страху і плакати від захоплення. Дихання перехоплює. Я відчуваю присутність когось незбагненного. Саме втілення сили та величі вищого розуму.

По залі проноситься подих здивування. Усіх ніби притискає до підлоги. І лише ми вчотирьох застигаємо у цьому доленосному моменті. Як частинки цієї найвищої сили. Його Голос. Його Долоні. Його Око.

Не витримавши, я скидаю погляд вверх. І бачу, як над головами моїх чоловіків виникають виткані з чистої енергії корони. Чорна та біла. І плавно опускаються на високі лоби тягарем влади та відповідальності.

Це надто. Це неймовірно. Це прекрасно.

− Ім'ям та волею Абсолюта я нарікаю вас, А-атон і Са-оір, Імператорами імперії Аша-ірон, Хранителями сили та Долонями нашого бога! Покажіть йому ту, що привела вас до влади, об'єднавши, – до дрожу пробиває Голос Абсолюта. Мені тепер виразно ввижається за спиною жерця жива стіна з темряви, величезна постать, що підноситься аж до стелі.

А Сетору тепер звертає свій погляд на мене. Його очі дивно спалахують, а на губах раптово з'являється натяк на криву посмішку.

Поспішно опустивши голову, я тепер краєм ока бачу, як підіймаються мої се-аран і повертаються до мене.

− Встань, дружино наша, − протягують вони до мене руки.

Пообіцявши собі більше не піддаватися цікавості та не порушувати ритуал, слухняно беруся за їхні долоні, дозволяючи підняти мене на ноги.

Тепер і я підіймаюся на другу, найвищу сходинку. Щоб стати між імператорами.

− Абсолют був щедрий до нашої се-авін, наділивши її багатьма дарами, − голосно проголошує А-атон.

− Він був щедрий і до нас, дозволивши зачати нове життя у череві тієї, яку ми назвали своєю се-авін, − продовжує його думку Са-оір.

− Ми коронуємо нашу законну дружину та матір наших майбутніх спадкоємців імператрицею Аша-Ірон, − вже в один голос вимовляють вони, підіймаючи руки у мене над головою.

Щоб уже за секунду на мою голову, стиснувши чоло, опустилася зіткана з сили корона.

Я до останнього не вірила, що вони так зроблять. Не вірила, що коронують імператрицею свою колишню рабиню. Але вони це зробили. Як перед цим, просто взяли та одружилися.

І якщо весіллю я була рада… то коронація викликає у мене страх. І дуже погані передчуття.

Стоячи між своїми се-аран я мимоволі підіймаю очі на застиглого за кілька кроків від мене Сетору. Наші погляди знову зустрічаються, і якщо мій розгублений та навіть зляканий, то в очах жерця палає якась дика неприборкана спрага. І дивна рішучість. Немов він у цей момент прийшов до якогось одного йому відомого рішення.

…Час ніби зупиняється.

Світ навколо вкривається сизою пеленою. Так ніби я знову провалилася у підпростір. Але цього ж не було на коронації місяць тому... Я пам'ятаю.

Тоді все було правильно та урочисто. Ми зайняли місця на тронах, нас вітали та вшановували… Чому ж зараз все інакше? Я знову сплю та бачу сон?

Не хочу! Не хочу, я ж сказала!

− Ти виявилася набагато впертішою, ніж я думав, − хрипко вимовляє Сетору.

Він один тепер стоїть переді мною. Підступає ближче, підносить руку і гладить по щоці. Схиляється до мого обличчя, майже торкаючись губами скроні. Мені б відсахнутися, але я не можу навіть з місця зрушити.

− Чого ти від мене хочеш? – дивлюсь на нього обурено.

− Для початку навчити керувати своїм даром. Заглушаючи його в собі, ти робиш лише гірше.

− Ні. Я не хочу бачити це все. Не хочу, щоб мої видіння справджувалися! Не хочу бути в цьому винною!

− Винною? – хмикає здивовано жрець. − Крихітко, ти занадто багато на себе береш. Час майже минув, Ліно. Абсолют не любить, коли його дарами нехтують. Тобі доведеться змиритися, якщо не хочеш спричинити його гнів.

− І прийняти тебе наставником? Цього ти чекаєш? – скидаю підборіддя.

У відповідь він лише посміхається, розчиняючись у тінях.

А я нарешті прокидаюсь.

Хрипко застогнавши і потерши обличчя, розплющую очі. Прямо переді мною, за склом панорамного вікна розкинувся мій улюблений гірський краєвид. І захід місцевого світила.