Моя всупереч - Алекса Адлер

Поки йду, вихори темряви кружляють навколо, підіймаючи широкі поли халата, жалячи оголені ноги крижаними укусами. Штурхаючи назад. Наче лякаючи. Примушуючи відступити та повернутися.

Але варто мені опинитися поряд з моїм темним Володарем, як все стихає, обсипаючись на кам'яну підлогу чорним снігом.

Притлумивши свій страх, я притискаюся до його спини, обхопивши руками за торс. Ніби кам'яну статую обіймаю.

− До чого ця впертість, Ліно? − запитує він, не повертаючись до мене. Але в голосі вже значно більше життя. Більше мого се-аран.

– Просто я так відчуваю, – шепочу тихо.

На моєму зап'ясті стискається жорстка хватка його пальців. Секунду мені здається, що Са-оір зараз відсторонить мене від себе, відштовхне все-таки, але він тягне за руку і сам трохи повертається, поки ми не опиняємося віч-на-віч.

З чорних очей на мене дивиться полум’яна безодня. Шалена і нещадна. Чужинська до дрожу.

− Що відчуваєш? – у гуркоті прорізається подив.

− Що мені потрібно вас обійняти.

− Я міг завдати тобі шкоди. Брату не треба було тебе до мене відпускати, − відрізає жорстко. І це вперше, коли я чую від одного з моїх се-аран відверте несхвалення дій іншого.

− Мені здається, він просто впевнений у вашій здатності себе контролювати. І я певна. З вами я почуваюся в безпеці. Навіть зараз.

− Даремно, − кидає Са-оір, але притягує мене до себе, обіймаючи.

Його руки зараз відчуваються сталевими лещатами. Мені навіть трохи боляче. Але під щокою гулко і часто б'ється серце мого чоловіка. І я відчуваю, що знаходжуся саме там, де й маю бути. Там, де потрібна.

Проходить, напевно, ціла вічність, перш ніж Са-оір порушує мовчання, що запанувало між нами.

– Ти маєш прийняти свій дар, – припечатує вагомо. Вже цілком нормальним голосом.

− Він завдає мені болю і лякає, − зізнаюся йому тихо. Не заперечуючи, просто констатуючи.

− Як він може завдавати болю? Це лише сни й видіння.

− Не фізичного болю. Душевного. Ці видіння... мені страшно, що вони збудуться. Що ви зникнете, що вас не буде. Мені боляче від думки, що я можу вас втратити.

− Не втратиш. Наш зв'язок занадто міцний. Ми знайдемо тебе, навіть якщо між нами буде весь всесвіт, − його пальці зариваються в моє волосся, накриваючи потилицю. Понад хвилину Са-оір мовчить, дивлячись задумливо в далечінь. І вимовляє нарешті: − Дивись на це інакше. Дар передбачення досить неоднозначний. А доля варіативна. Чим більше варіантів розвитку подій відомо, тим більша ймовірність їх попередити, змінити або хоча б підготуватися. Згадай свій перший сон про А-атона. Цей варіант не трапився, бо ти вчасно попередила мене.

− Але ж... вас і рі-одо Сетору теж попередив.

− Так. Але він знав лише про можливий напад шкадарів. Ти ж дала мені повнішу інформацію, завдяки якій я знав, що робити й чому саме протистояти.

− Отже… якщо я буду провидицею, то зможу… рятувати? І допомагати вам? – підіймаю голову, щоб зазирнути у темні провалля його очей. − А якщо не вийде? Як тоді не відчувати свою провину у цьому? Не звинувачувати себе, що знала та не врятувала?

− У кожного своє призначення. Твоє не в тому, щоб рятувати, а в тому, щоб бачити та знати. І попереджати, якщо така воля Абсолюта. А як вчинити з цією інформацією вже вирішуватимемо ми з А-атоном. Це наша відповідальність, а не твоя. Сетору навчить тебе спрямовувати та контролювати видіння.

Ім'я жерця Са-оїр вимовляє, виразно рипнувши зубами.

− Чому він? − притискаюся я до свого чоловіка.

− Бо він Голос Абсолюта. А ти, судячи з усього, Око. Ваші сили близькі за своєю природою. Ми з А-атоном керуємо підпростором інакше, ніж жерці, черпаємо з нього іншу енергію, більш матеріальну, і не маємо ні навичок, ні знань, потрібних, щоб тебе навчити. Такі, як ви з ним, маятник за природою своїх здібностей. Ми з А-атоном − точка докладання сили. Раніше Абсолют майже завжди наділяв даром провидіння рій із Дому Просвітлених. І вони майже завжди ставали дружинами Голоса. Жрицями. Рівними. Саме такі союзи і піднесли Дім жерців так високо. Але за останні століття не народилося жодної дівчинки з даром провидиці.

− Чому?

− Не знаю. Запитаєш у жерця, − і знову я відчуваю лють у його емоціях. Знов руки стискаються на мені так, що ребра тріщать.

− Мені дуже не хочеться з ним спілкуватися, − шепочу, ховаючи обличчя у чоловіка на грудях. − Він мені дуже не подобається... і ви будете злитися.

− Він не посміє і пальцем до тебе торкнутися. Інакше його не врятує навіть звання Голоса. Відірву і руки, і голову. Але навчання ти пройдеш. Ми з братом особисто за цим простежимо. Абсолют не терпить, коли опираються його волі. Тобі краще не знати, як він карає тих, хто наважується не послухатися. А для нас ти надто цінна, щоб дозволити тобі випробувати це на власному досвіді.

Це звучить майже як зізнання. І тяжке почуття на душі, викликане нерадісними перспективами, відступає в далекі закутки свідомості, поступаючись місцем щастю, що аж розпирає зсередини.

Вони покохають мене. Обов'язково покохають. А може, навіть... уже... трохи... по-своєму.

Але зміцнилася і моя впевненість у тому, що про гнів і покарання Абсолюта Са-Оір говорить з особистого досвіду. От тільки питати його про це я не наважуюсь. Відчуваю, що він зараз не захоче говорити. А, можливо, навіть знову розсердиться.

Тому я розсудливо залишаю свої питання при собі до певного часу. І кажу те, що відчуваю правильним і потрібним саме зараз.

− Я дуже постараюся навчитися всього якнайшвидше, щоб звести тривалість спілкування з рі-одо Сетору до мінімуму, − щиро і твердо обіцяю своєму се-аран.

Якщо чогось не можна уникнути, треба навчитися з цим справлятися.