Моя всупереч - Алекса Адлер
Я розповідаю все дуже детально. Заплющивши очі й розсіяно погладжуючи передпліччя А-атона, що обіймає мене, старанно відновлюю в пам'яті свій сон у найдрібніших подробицях, як уже робила не раз.
Але дещо я все-таки замовчую, бо просто не можу про це розповісти. Про те як близько стояв до мене Сетору, як схилявся і майже торкався губами скроні... Про все це я ні словом не згадую, лише передаю точно нашу розмову.
Не хочу злості та ревнощів від своїх чоловіків.
Про те, що жрець виявляє надмірний інтерес до мене, А-атон і Са-оір і так знають. Навіщо їх вкотре провокувати?
Натомість я більше уваги приділяю тому всепоглинущому відчуттю присутності якогось вищого розуму на коронації. Відчуттю тієї лячної стіни темряви за спиною Сетору. І його словам про мій дар і гнів Абсолюта.
− Це правда? Я дійсно можу викликати його гнів, якщо не користуватимуся цими здібностями? − запитую тихо, завершивши свою розповідь.
Підіймаю погляд на задумливого і похмурого Са-оіра, який влаштувався навпроти й, примостивши мої ноги собі коліна, з відсутнім виглядом розминає мені щиколотки.
В емоціях моїх се-аран більше немає розслабленості та вдоволення. Їх змінили інші. Гнітючі та напружені. І доводиться визнати, що мої сподівання, схоже, марні. Цей сон також не можна списати на ігри підсвідомості.
− Ти не казала, що настільки не приймаєш цей дар. І що забороняєш собі ці сни, – невдоволено вимовляє А-атон. – Ми прийняли їхню відсутність, як наслідок твоєї недосвідченості і не до кінця пробуджених сил. Вирішили, що дар прокинувся раніше, ніж йому належало, в стресовій для тебе ситуації, а потім заснув назад, поки ти для нього не дозрієш. І тому порахували, що ще маємо час. Але з твоїх слів, з вашої розмови з фантомним жерцем уві сні, малюється зовсім інша картина. Якщо ти справді свідомо зрікаєшся дару, гнів Абсолюта неминучий. А його краще не гнівити. Правильно, брате?
У цьому питанні чується дуже багато незрозумілого мені підтексту, але питати про це мені чомусь боязко. Внутрішнє чуття, що так загострилося за останні тижні, надто виразно мені підказує, що зараз не час. Можу спровокувати щось не дуже добре.
Са-оір у відповідь підіймає на нас очі, що лякають своєю темною безоднею, дивиться похмуро на свого близнюка. А потім вишкірюється в кривій і навіть злій усмішці. Знову стаючи тим моторошним гігантом, якого я так боялася спочатку.
− Правильно, брате, − гуркотить вулканом. − І якщо над нашою се-авін зависла така загроза, думаю, нам все ж таки доведеться не тільки обговорити це питання з Сетору, а й дозволити йому поспілкуватися з Ліною. І що раніше, то краще.
− Так, ти маєш рацію, − погоджується А-атон, пильно спостерігаючи цього разу за своїм близнюком. Вимовляє вивірено, ніби по мінному полю йде: – Я запрошу його до нас у палац. Завтра на ранок. Вирушимо після розмови з ним.
− Запрошуй, − неживим голосом упускає Са-оір, після чого, акуратно переклавши мої ноги на лаву, підіймається, виходить з басейну, та, не витираючись, покидає купальні, залишивши нас удвох.
Перші пару хвилин я сиджу, буквально приголомшена, абсолютно не розуміючи, що відбувається. Чому мій темний чоловік так відреагував? Що мав на увазі А-атон? Ну не може такого бути, щоб Са-оір намагався зректися свого дару? Це ж у голові не вкладається. Вони з братом настільки органічні у своїй могутності, що, здається, наче такими народилися. І це мене навіть лякає часом. Я не уявляю, які здібності матимуть їхні сини, і чи зумію я бути їм доброю матір'ю, чи зумію правильно подбати про всі потреби своїх обдарованих дітей.
− Йдемо вечеряти, Ліно, − перериває мовчання А-атон, змушуючи отямитися і виринути зі своїх думок.
− Скажіть… ви сильно злитесь на мене? – чіпляюсь я за його зап'ястя, зупиняючи.
− Ні, не сильно, − чую рівну відповідь, яка мала б мене заспокоїти, але натомість навпаки ще більше насторожує.
До мене раптом доходить, що жоден із близнюків не спитав, чому я спробувала заглушити в собі дар. І це настільки не схоже на моїх се-аран, які звикли дізнаватися про мене буквально все, що мимоволі закрадається думка, що мої мотиви їм зрозумілі та знайомі. Може навіть дійсно з особистого досвіду.
Але як дізнатись? Тільки чекати відповідного моменту, щоб підібратися до когось із них з акуратними розпитуваннями.
Тим часом А-атон відсуває мене і, піднявшись, підхоплює на руки, щоб винести з басейну.
Коли ми виходимо з купалень, мені спочатку здається, що Са-оір залишив і апартаменти, але потім я помічаю високу постать у чорному халаті на терасі, що напівколом оперізує спальню і трапезну.
Мій темний се-аран стоїть, склавши руки перед собою, і дивиться на зоряне небо. Як мовчазна статуя, виткана з темряви. Він здається таким самотнім зараз, що серце починає щеміти.
Не знаю, що саме його засмутило. І не лізтиму в душу, якщо не пускає. Але залишити так, як є, я не можу.
Поглядом попросивши в А-атона дозволу, м'яко вивільняюся з його рук.
Світлий Повелитель, спочатку хмуриться, явно не бажаючи пускати мене до брата. Наче побоюючись чогось.
− Будь ласка. Я хочу… просто обійняти, – шепочу тихо, дивлячись на нього благально.
Здивовано зсунувши брови, А-атон переводить задумливий погляд на свого близнюка, потім назад на мене, знову на брата, аналізуючи та прораховуючи… і нарешті відпускає.
− Дякую, − вимовляю одними губами й, запахнувши свій халатик щільніше, прямую до розсунутих прозорих дверей.
− Повернися до брата, − сухо наказує Са-оір, коли я переступаю поріг, що відокремлює терасу від спальні.
Його голос глухим рокотом розбудженого вулкана прокочується по моїх нервах, змушуючи злякано затремтіти й рефлекторно податися назад. Темрява, що вирує навколо нього, злітає ураганом, закриваючи зірки. Інстинкти волають, що тут небезпечно.
Але я відразу ж осмикую себе. Сила Са-оіра не завдасть мені шкоди, якщо він сам цього не забажає. Якщо вже прийшла, не маю відступати, як остання боягузка. І я вперто йду далі, свідомо порушуючи наказ мого се-аран. Лише так зможу зрозуміти, що за демони роз'їдають його душу.
