Наосліп - Ерін Кас

— Навіщо ти скільки накупив?! — вигукую, стримуючи сміх.

— Мені фармацевт порадив, я й взяв.

— То я маю все куштувати? — сідаю на диван, читаю рекомендації лікаря. — У мене тільки горло болить, а все це зовсім не потрібне.

— Тоді навіщо тут краплі, оці сиропи, пігулки? — роздивляється склад пакунку.

— Щоб гроші у тебе викачати. От навіщо! — хмикаю й беру пігулку від болю в горлі. — Я з’їм тільки цю, більше нічим труїтися не буду.

— Тобі потрібно відпочивати, а я тільки підкинув проблем своєю присутністю, — бере плед з бильця дивана й підводиться. — Сідай, я вкрию тебе. Не соромся, адже ти хворієш. Уяви, що ми давно знайомі.

— Мені й так здається, що ми дуже давно знаємо одне одного, — усміхаюсь, коли Саша дбайливо вкриває мене пледом. — Дякую.

— Тобі дякую, — сідає поряд, але не надто близько. — Сьогоднішній вечір, як перезавантаження після напруженої праці.

— Чим би ти займався зараз, якби був вдома?

— Це дивно, але зараз я почуваю себе затишно, як вдома, — знімає з себе піджак і кладе його на спинку дивана. Намагаюся не дивитися на нього, та очі не слухаються. Видно, що він займається спортом, сорочка обтягує треновані м’язи. — Єдине, чого не вистачає — склянки віскі, щоб остаточно розслабитися, але я за кермом, тому не можна.

— Ти часто п’єш? — схиляюсь на спинку дивана, бо відчуваю втому. Ослаблений організм вимагає відпочинку.

— Скоріше дозволяю собі розслабитися, а не напиватися. З роками я виховав у собі таку силу волі, що іноді сам собі заздрю.

— Мені здається, що ти завжди такий зібраний і… суворий.

— Суворий? — дивується й підсідає ближче. — Лягай зручніше, тобі потрібно відпочивати, — допомагає прилягти та дивує до краю, коли кладе мої ноги собі на коліна. Мені так незручно і водночас неймовірно приємно. — Можливо, ти маєш рацію, таким мене бачать на роботі. І я не дуже вмію розділяти роботу й особисте життя. Люблю завжди бути зібраним й у будь-який момент зайнятися справою.

— Ти робот? — видаю перше, що спадає на думку.

— Деякою мірою, так, принаймні відчуваю себе таким.

— І завжди таким був?

— О, ні, — усміхається. — Я був бунтарем. Особливо… — на деякий час він замовкає, а я бачу, що він активно про щось думає. Переводжу погляд на екран телевізора й без цікавості спостерігаю за подіями в фільмі.

— Особливо, коли загинули батьки, — говорить, коли я вже й не чекаю продовження розповіді. — Мені було десять, і це були найжахливіші роки життя, коли не розумієш, чому саме твої батьки. Я бунтував проти рішень дядька, не хотів вчитися, бився у школі.

— В тебе був стрес, — намагаюсь його підтримати.

— Так, був. Але він затягнувся на чотири роки. Дядько чекав того моменту, коли я сам захочу щось змінити.

— І ти захотів? — питаю тихо, розчулена його розповіддю.

— Так. Якось повертався зі школи й побачив відкриття нового басейну. Ввечері сказав дядькові, що бажаю займатися, як тато, і він наступного ж дня записав мене до особистого тренера. Спорт допоміг мені впоратися з депресивним станом. Після школи я почав допомагати у сімейному бізнесі, а у двадцять у мене вже була своя фірма.

— Такій наполегливості можна тільки позаздрити, — кажу чесно, бо його досягнення варті захоплення.

— Не варто. Я б дуже хотів, щоб склалося по-іншому, але на жаль, — розводить руками.

— Мені шкода.

— Дякую. Не знаю, навіщо все це розповідаю й забиваю твою голову своїми роздумами.

— Іноді просто необхідно з кимось поговорити, а мені приємно дізнати про тебе більше.

— Це бажання у нас взаємне, — усміхається й відкидається на спинку дивана.

У цьому затишку і спокої я почуваю себе тендітною квіткою, яку оберігають та турбуються. Саша відвіз мене до лікаря, накупив купу ліків, привіз додому і розвіює мою самотність приємним спілкуванням. Зараз він інший. Мені страшенно хочеться думати, що такий він тільки зі мною. Він легенько погладжує мою ніжку долонею, і я на хвилинку заплющую очі від приємних відчуттів. А коли розплющую…

Коли розплющую, за вікном вже ранок. Спочатку не розумію, що відбулося. Я ж наче тільки їх заплющила. Дивлюсь на годинника: сьома година ранку. Саша спить поряд, поклавши голову на бильце. Сідаю, проганяючи з себе залишки сну. І тут до мене доходить, що батьки ось-ось повернуться з нічної зміни. Підхоплююсь з дивана й не знаю, як мені краще розбудити чоловіка. Обережно торкаюся його плеча, але він не реагує.

— Сашо, прокидайся, — трясу сильніше, і він розплющує очі. — Швидко, зараз батьки повернуться з роботи, — говорю на одному диханні.

— Я що, заснув? — сідає, досі не розуміючи, що вже ранок. — Як болить шия, — торкається потилиці. — Такої дивної ночі в мене ніколи в житті не було.

— Їдь, будь ласка, бо зараз прийдуть батьки й буде дуже незручно.

— Кому?

— Мені, — починаю нервувати.

Він підводиться, накидає на себе піджак, йде за мною до дверей і швидко взувається. Це буде просто мега скандальна ситуація, якщо зараз з’являться батьки, а зі мною ночував чоловік.

— І тікати мені теж не доводилось жодного разу, — хмикає, розвеселившись.

— Вибач, але краще так, ніж мене приб’ють, — виходимо надвір і поспішаємо до воріт.

— Я зателефоную дізнатися, чи ціла ти, — говорить, розблоковуючи сигналізацію, і розвертається до мене.

Дивиться декілька секунд, а потім нахиляється й притягує до себе. Цілує мене в губи так різко й неочікувано, що я ледь не втрачаю рівновагу, хапаючись за його передпліччя руками. Коротко, але так гаряче, що перехоплює подих. І так само швидко відпускає і йде до автомобіля.

— Не ходи роздягненою, маленька. Бувай, — сідає, і за хвилину автомобіль рушає.

Зачиняю хвіртку і, шокована, тупцяю до будинку. У голові вибухають феєрверки, а губи горять від короткого, але такого хвилюючого поцілунку.