Наосліп - Ерін Кас

Софія

Спочатку їдемо у цілковитій тиші. Потім Саша вмикає музику, не голосно, а тільки, щоб утворювала фон нашій незрозумілій мовчанці. Схоже, у мене проблема: я не знаю, про що можна спілкуватися з чоловіком. Мені здається, що всі питання якісь наївні та дитячі. Як справи? Чи був на роботі? Що нового? Всі одноманітні й нецікаві. Сиджу й хаотично шукаю тему для розумної розмови.

— От мені цікаво, — озивається чоловік, — ти мовчиш, бо тобі зі мною не цікаво? Чи є якась інша причина?

— Чому не цікаво? — нервово усміхаюсь. — Ти ж теж мовчиш, — протягую, а він хмикає.

— Дивлячись на знервовану дівчину поряд, я маю сумніви, чи варто щось говорити. Ти не хотіла, щоб я приїжджав? Були інші плани?

— Ні. Хотіла, — відповідаю тихо, дивлячись перед собою.

— Тоді в чому справа? — у голосі чую нотки роздратування.

— Ти був сьогодні на роботі? — запитую голосно. — Ось це питання крутиться у мене в голові! Я не знаю, про що говорити, тому й мовчу, — видаю на одному диханні й відвертаюся до вікна. Подумки сварю себе за нестриманість і слабодухість.

— Так, був. З самого ранку мав вирішити декілька питань на фірмі дядька. Потім поїхав на свою фірму, зробив розгін і повернувся додому. А ще мав ділову зустріч за обідом, а потім приїхав по тебе. Не розумію, в чому незручність? Це досить гарне питання. Якщо тобі цікаво, звісно.

— Мені цікаво, — поспішаю запевнити.

— Софіє, ти боїшся мене? — звертає на мене свій погляд.

— Ні, не знаю, — починаю плутатися у відповідях, бо справді не знаю, звідки ця незручність. — З тобою я не можу говорити все, що думаю.

— Чому?

— Не питай, — буркаю, відвернувшись до вікна.

Надворі вже майже темно. Не люблю зиму. От би зима була настільки короткою, щоб можна було тільки відсвяткувати новорічні свята і моментально опинятися у весні, коли вже тепло. А зараз… Свята давно скінчилися, все сіре й холодне, лише де-не-де лежать клаптики біло-сірого снігу. Хочу зелені, квітів, тепла. І хочу нарешті розібратися у собі, бо сама ж все псую своєю нерішучістю.

Неочікувано автомобіль збавляє швидкість і зупиняється на узбіччі. Здивовано дивлюсь на Сашу, а він серйозно дивиться на мене. По спині біжить холодок від його погляду. Здається, що зараз він скаже щось таке, що назавжди розіб’є моє серце.

— Софіє, — відстібає ремінь і нахиляється вперед, — чому ти мене боїшся?

— Я не боюсь, просто відчуваю себе трохи дивно поряд з тобою.

— Ти соромишся й бентежишся поряд зі мною. Це я й так бачу, і скажу, що це дуже мило. Мені подобається, коли ти так на мене реагуєш. Але страшенно не подобається, що ти обираєш слова, які сказати, чи тему, яка може бути цікавою для мене. Я хочу, щоб ти була собою, тією Софією, з якою я познайомився телефоном.

— Ти впевнений? — питаю тихо, шокована від його палкої промови.

— Впевнений. Ти подобаєшся мені саме такою.

— Ти теж подобаєшся мені, — набираюся сміливості й нарешті промовляю те, що вже давно відчуваю. Дивлюсь на Сашу, він усміхається й нахиляється ближче.

— Це я і так бачу, — шепоче й проводить долонею по обличчю.

Підіймає пальцями підборіддя й змушує подивитися у вічі, а у мене таке відчуття, що мене затягує у світ, з якого вже не вибратися. У світ, де я кохатиму його, навіть без взаємності. Нахиляється й торкається моїх губ своїми. Просто торкається, а всередині починається справжня буря з нестримних емоцій. Відсторонюється й дивиться у вічі, неначе чекає дозволу на щось більше. Не знаю, як себе поводити, просто дивлюсь в його очі, зачарована їхнім магічним блиском.

— До біса все! — говорить різко і виходить з автівки. Що?! Сиджу, шокована такою зміною подій. Не встигаю нічого зрозуміти, як дверцята з мого боку відчиняються. Саша нахиляється й відстібає мій ремінь безпеки. Треба ж! Я навіть не помітила, що так і сиджу пристебнутою.

— Йди до мене, — бере за руку й допомагає вийти.

Одразу опиняюсь в міцних обіймах, а за секунду його губи накривають мої. Тільки не ніжно й невагомо, а владно й палко. Зминає їх аж до болю, що межує з пристрастю, більше не питаючи й не чекаючи дозволу.
Жодних думок у голові, тільки ейфорія від його дотиків, від пристрасті й потягу, який я відчуваю поряд з ним. Без слів… Емоції на межі. Серце вистрибує з грудей, повітря не вистачає, долоні обпікають навіть через верхній одяг. Зрівняти з чимось? Ні! Ніколи такого не відчувала. Розчиняюсь у поцілунку, забувши про все на світі. Відповідаю, як вмію, як відчуваю. Не вірю, що це відбувається між нами. Це не поцілунок з однолітком, на дискотеці в клубі, чи на прощання перед двором. Це… Емоційний вибух! Яскрава мить, яка запам’ятається на все життя. Перший дорослий і такий бажаний поцілунок.

— Ми спробуємо, так? — питає й бере в долоні моє обличчя.

Ми обоє важко дихаємо, і морозне повітря зовсім не допомагає охолодити вогонь всередині мене. Не знаю, про що він питає, але слухняно киваю. Я, як пластилін в його руках — готова на все. Наче чекала тільки його весь час, наче знала, що він обов’язково з’явиться у моєму житті й вдихне в нього це безумство. Не знаю, як назвати свої відчуття. Хіба… Коханням? Ні, не знаю, але нічого так не хочу, як бути поряд з Сашею.

Цілує так, як ніхто й ніколи… перевертає всі мої уявлення про пристрасть. Хоча, що я знала про неї до нього? Нічого! Навіть уявити ніколи не могла, що від поцілунку так зносить дах.

— Холодно, — говорить, відірвавшись від моїх губ.

Не встигаю відповісти, бо знову отримую поцілунок. Якесь божевілля, яке не хочеться припиняти ні на секунду. — Ти змерзнеш, потрібно сісти в автівку, — обіймає, кутаючи у своє пальто. Яке там холодно? Мені б зараз прийняти контрастний душ, щоб заспокоїти розбурхані емоції. Притуляюсь до його грудей, ховаючи обличчя, і вдихаю аромат парфуму. З нотками дерева та квітів, який відтепер стане моїм улюбленим.

— Ти так солодко пахнеш, — говорить Саша, вдихаючи аромат мого волосся. Усміхаюсь від його слів, насолоджуючись відчуттями, коли він пропускає волосся крізь пальці.