Наосліп - Ерін Кас

Коли телефон оживає викликом, підскакую від гучної мелодії. Ось вона — реакція на Сашу! Всередині все заповнює хвилювання, серце гупає, наче молотом, і навіть руки злегка трясуться від нетерпіння. Ми не бачились цілий тиждень, навіть говорили мало, тому я не знаю, чого очікувати.

— Алло? — відповідаю, хапаючи сумочку й поспішаючи з кімнати.

— Я тебе чекаю, — чую його голос й усміхаюсь.

— Вже йду, — вимикаюсь і поспішаю до мами на кухню.

— Мамо, за мною вже приїхали.

— О, я саме закінчила тобі складати пакет.

— Дякую, але ти багато готуєш. Ми стільки не з’їдаємо з дівчатами, бо Лера теж привозить сумку. А Лія ввечері взагалі намагається не їсти.

— Пригостиш брата дівчини, — відмахується від мене. — Він до вас в гості не приходить?

— Ні, — тільки цього не вистачало. Уявляю Сашу у нашій кімнаті у гуртожитку й стає смішно.

— Ну, тоді пригостиш когось зі знайомих у гуртожитку, — поспішає за мною одягатися.

Просити маму не ходити за мною — марна справа, тому навіть не намагаюсь. Знаю, що вона не відпустить мене, не побачивши, з ким я поїхала. Добре, що хоч тато пішов до сусіда й не проводжає.
Виходимо за ворота й одразу бачимо автомобіль Саші, а потім він сам виходить. Мабуть, не потрібно говорити, що я дуже щаслива його бачити.

— Добрий вечір, — підходить до нас у своєму звичному вбранні, наче тільки-но з роботи. — Олександр, — простягає мамі руку, щоб привітатися.

— Світлана, — тисне мама руку, усміхаючись. Не знаю, чи правильно оцінюю її реакцію, та схоже, Саша їй сподобався.

— Дуже приємно, — люб’язно відповідає чоловік і забирає пакет з її рук. — Готова? — звертається до мене.

— Так, — відчуваю, що мої щоки знов живуть своїм життям і через хвилину я буду, як помідор.

— Всього найкращого, — киває мамі й крокує до автомобіля.

Відчиняє задні дверцята, ставить на сидіння мій пакет. Прощаюся з мамою й поспішаю сісти в автівку. Ну що ж, ось і прийшов момент, про який я мріяла весь тиждень. Ми знову удвох, і майже цілу годину я буду насолоджуватися спілкуванням з Сашею.