Наосліп - Ерін Кас

— Привіт, Софіє, — усміхається чоловік, обходить автомобіль, відчиняє для мене дверцята.

— Дякую, — соромлюсь, але сідаю в теплий салон автомобіля.

Перед тим, як сісти за кермо, він знімає пальто, кладе його на заднє сидіння. Потім сідає й повертається до мене обличчям.

— Олександр, — протягає долоню для привітання. Дивлюсь в його карі очі й не вірю, що це відбувається зі мною.

— Софія, — говорю тихо й вкладаю свою долоню в його. Він легенько стискає її, не зводячи з мене погляду.

— Як справи? — протягує, роздивляючись моє обличчя.

— Могли б бути й краще, — хриплю і, здається, що шалений стукіт серця чути на весь салон. Та який салон? Таке відчуття, що його аж до мого села чутно.

— Зараз ми заїдемо в одне місце, а потім поїдемо, куди скажеш, — він пристібається ременем безпеки, і я наслідую його приклад.

— Е… Добре. А в яке?

— Страшно? — запитально підіймає брову.

— Ні, не страшно. Скоріше, цікаво.

— Тоді потримаю інтригу, — заводить двигун й виїжджає на центральну вулицю міста. Відкидаюся на спинку сидіння, повертаюсь до вікна. Саша мовчить, а я теж не насмілююсь щось запитати. Та їдемо ми недовго. Автомобіль паркується біля приватної клініки. Цікаво, що йому тут потрібно?

— Приїхали. Ходімо? — відстібає ремінь й запитально дивиться на мене.

— Може, я тебе тут почекаю? — не розумію, навіщо мені йти разом з ним.

— Так не вийде, адже консультація потрібна тобі, — спокійно відповідає й виходить з авто.
Що? Оце вже ні! Я не домовлялася про огляд. Тим паче тут. Ми, звичайні люди, по таких клініках не ходимо.

— Сашо… — починаю, коли він відчиняє дверцята з мого боку, — я себе нормально почуваю. Завтра сходжу до поліклініки, і все. Ліки в мене є, тому консультація тут не потрібна, — видаю скоромовкою на одному диханні. — До того ж у неділю в них, мабуть, вихідний.

— Я домовився про консультацію з нашим сімейним лікарем, тому прошу, — подає мені руку й очікує, коли погоджусь вийти.

— Це зайве… — хапаюся за ще один шанс.

— Ні, Софіє. Це не обговорюється, — каже суворіше й бере мою руку у свою. А я згадую слова Лії, що він звик тільки командувати.

Веде мене за руку до входу, а я відчуваю себе маленькою дівчинкою поряд з ним. Хоча, я і є набагато молодшою за Олександра. Що змушує його займатися моїм здоров’ям? Невже у такого зайнятого чоловіка немає чим зайнятися, як возити мене додому й домовлятися про консультацію? Він натискає на дзвінок, і через секунду у дверях автоматично клацає замок. Проходимо всередину, де нас зустрічає адміністратор.

— Добрий вечір, — вітається симпатична дівчина у медичному костюмі.

— Добрий, — киває Олександр. — В мене запис до Юрія Павловича.

— Одну хвилинку, зараз перевірю.

Вона щось клацає на клавіатурі, а чоловік дістає картку й кладе її на стійку. Відчуваю себе страшенно незручно. Він зараз платить за консультацію для мене, а я навіть не можу віддати гроші, бо в мене навряд чи стільки є. Стою, опустивши погляд в підлогу, і мрію піти звідси якомога швидше.

— Проводжати не потрібно, — говорить дівчині й знов бере мене за руку.

— Бажано зняти верхній одяг, — нагадує вона та вказує на шафу для одягу.

— Дозволиш? — чоловік допомагає мені зняти пуховик і вішає його у шафу.

Мої щоки повільно наливаються фарбою, коли ловлю на собі його погляд. Потім за руку веде мене на другий поверх, підводить до дверей у самому кінці порожнього коридору. Коротко стукає, відчиняє двері. Пропускає мене першою і заходить за мною.

— Вітаю, Юрію Павловичу, — звертається до чоловіка середніх років, що сидить за столом.

— Давно не бачилися, Олександре Станіславовичу, — відповідає лікар й підводиться. Одразу розумію, що вони знайомі давно.

— Немає часу хворіти.

— А що ж сьогодні вас привело до мене? — питає лікар і дивиться на мене.

— Познайомтеся, це Софія — подруга сім’ї. Їй і потрібний огляд та рекомендації у лікуванні.

— Он як? Юна леді, не хвилюйтеся. Зараз з усім розберемося. Прошу на огляд, — киває за ширму й дивиться на Сашу. Той, без особливого бажання, мовчки виходить з кабінету.