Наосліп - Ерін Кас

— Це персик, — говорю тихо й підіймаю на нього очі.

— Ти вся солодка, — знову цілує, забираючи в полон моє серце й душу. Мені байдуже, що ми стоїмо на узбіччі траси, надворі зима, а я притиснута до автівки. Байдуже на все, є тільки він і бентежний трепет всередині.

— Важко спинитися, коли так смачно, — говорить тихо на вушко й відчиняє двері. Допомагає мені сісти й неквапом обходить автівку. Губи палають, а в голові літає мільйон сердечок. Мені здається, що на обличчі великими літерами написано все, що я відчуваю зараз. Закохатися у чоловіка, який помилився номером, могла тільки я. Заперечувати марно, це почуття сильніше за мене.

— Все нормально? — питає Саша, сідаючи за кермо.

— Так, — усміхаюсь, і він відповідає тим же. — Влаштували виставу для водіїв, — киваю на дорогу.

— Будуть заздрити мені, — говорить, заводячи двигун. — Може, хочеш кудись? Кафе, ресторан, кінотеатр?

— Хочу, але маю підготуватись до завтрашніх занять. Через хворобу багато пропустила.

— Яка відмінна учениця. Добре. Може, сходимо кудись серед тижня, коли буду вільним.

— Було б чудово, — відповідаю, радіючи, що він будує плани на наш спільний відпочинок. Це значить, що я точно йому подобаюсь. Словами не передати, яка величезна хвиля щастя накриває мене від його слів.

Всю дорогу спілкуємося й ділимось своїми звичками. Я охоче розповідаю про себе, про життя у гуртожитку та плани на майбутнє. Хоча, які в мене можуть бути плани? Спочатку потрібно закінчити коледж, а вже потім щось думати про роботу. А от Саша цілком і повністю розплановує свій день. Виявляється, що з п’ятої ранку він на ногах, і до самого пізнього вечора його немає вдома. Розумію, що дві фірми тягнути важко, але ж він, як робот. Постійно працює, постійно у русі, без відпочинку та часу на себе. Жах. Здуріти можна від постійної напруги. А ще розумію, що бачитись ми будемо вкрай рідко, якщо з наших стосунків щось вийде. У нього просто немає для цього часу.

— Про що задумалась? — питає, звертаючи в бік гуртожитку.

— Ти багато працюєш. Зовсім не відпочиваєш…

— Маленька, всі працюють, — перебиває мене. — Хтось більше, хтось менше, але й живуть усі по-різному. Я звик так працювати, це моє життя, і його ритм мене цілком влаштовує. А відпочинок… Лежати на дивані й перемикати канали — не для мене. Економити гроші, щоб поїхати влітку у відпустку, теж. Відмовляти собі у чомусь я теж не звик.

— Тобі не набридає це? — відстібаю ремінь і розвертаюсь до нього.

— Що саме? — не розуміє мого питання.

— Мати все, ні в чому собі не відмовляти. Бути роботом, який живе тільки роботою.

— Роботом? — починає сміятись. — Бачу, що смілива Софія повернулась. Так мене ще ніхто не називав.

— Як і Сашею? — пригадую його слова.

— Так, — відповідає після короткої паузи. — Мене так називала мама, і ніяк по-іншому. Тому, коли ти так сказала, це було… Дивно.

— Я не знала, можу не називати…

— Ні. Мені подобається, — нахиляється й обіймає за плечі. Пригортає до себе, наскільки це можливо в автівці, і знову вдихає аромат волосся. — Ти подобаєшся, — шепоче на вухо, цілуючи у скроню.

Спускається по щоці, цілуючи кожен міліметр, і накриває губи. Тану в його обіймах, підіймаю долоню й проводжу нею по неголеній щоці. Він забирає мою руку й цілує долоню.
Знаю, що потрібно йти, але не можу припинити ці солодкі тортури, тому обіймаю чоловіка за шию й віддаюся поцілунку, який витісняє всі інші думки з голови.